Попри все Майдан був дивом: спогади активістів про зиму, що нас змінила

20 лютого 2019
37
последние новости в Украине останні новини в Україні

П’ять років тому 18-20 лютого 2014 року країна пережила одне з найбільших потрясінь. Попри те, що на Майдані уже йшли бої з правоохоронцями, розстрілів не очікував ніхто. 

Герої нашого матеріалу - митці. Кожен з них став учасником Революції з власних причин. Проте усі чекали одного - змін.

Журналістка АСПІ поспілкувалася з трьома активістами Майдану, щоб дізнатися, чи виправдали себе жертви.

Олександр Білера - режисер, актор, волонтер

Олександр підтримував Майдан ще з перших його днів і чекав від нього створення умов для розвитку суспільства. На той час він працював у будинку культури “Печерськ” і навіть був вимушений його захищати, коли йшли бої на Грушевського.

У ніч розстрілу Майдану Олександр опинився в тилу правоохоронців, розповідаючи про це, він сміється.

І попри шок, біль та розчарування продовжує боротьбу уже поза барикадами і вірить, що країна таки зможе переформатуватися.

Вперше, коли розігнали студентів, у мене, чесно кажучи, не було якогось шоку. Інакше не могло бути.

Долучитись до Майдану мене спонукало те, що це був час вибору - або включатися, або не включатися.

Я працював у БК "Печерськ", що на Арсенальній. Якраз, коли йшли бої на Грушевського та Московській, я охороняв його. На самому Майдані, зазвичай був до 12 ночі десь, інколи - до четвертої ранку.

Там хаос був. Але він почав якось структуруватись. Це був перший досвід бачення того, як рейдерують будь-яку правильну ініціативу. Вибивають непотрібних людей і вставляють туди своїх гравців.

Мені рідні телефонували, говорили: "Давай, тікай звідти". А що тікати? Воно до вас все одно прийде. Ти вже нікуди звідси не дінешся. Треба робити. Але не стрімголов, а обдумано. І от саме цього "обдумано" тоді ще ніхто не розумів. Я розумів, що треба якось це виправляти. Але це було нереально, тому що був такий хаос - правильні посили кудись зникали, відбувалась підміна понять.

У ніч розстрілу я повертався з роботи на Лук’янівку через Інститутську. Іду, дивлюсь - мєнтів капець скільки. Я був дуже втомлений, це був той момент, коли відкидаються усі почуття і ти просто, як робот, ходиш. І тут я розумію, що я в тилу чорних чоловічків з написами "міліція" і "беркут". Я збоку обійшов їх усіх і думав, що головне їх не нервувати. Їх кілька тисяч туди зігнали - просто чорна маса стояла. Це було страшно.

В цю ж ніч горів будинок Профспілок, я трохи ще побув на Майдані і пішов додому, бо був занадто виснажений. Як тільки я зайшов додому, мені повідомили, що там стріляють уже. І тут все обірвалося…

Якщо раніше якісь заворушення були - палиці летіли, щити, були смерті уже, але коли відкрито почали стріляти, у мене просто все обірвалося... Я сів на ліжко і уже нічого не міг робити навіть.

Похорони, депресія, шок, купа квітів - емоційно це все було дуже складно. Чесно кажучи, у мене думка виникала: "Навіщо ви туди взагалі побігли?". У мене був шок - для чого? Я розумію, що це воля, це свобода. Багато кажуть, що це була маніпуляція. Нічого подібного. Там були такі люди, які свідомо це робили, свідомо стояли, свідомо йшли і розуміли, що вони загинуть. Деякими дійсно маніпулювали. Але були люди, які штовхали цінності змін.

На запитання, чи було у нього бажання втекти з країни після цих подій, Олександр сміється і відповідає коротко: "А куди?".

Від себе ж не втечеш. Я про це і не думав, якщо чесно.

А потім був процес реформ. Люди, які прийшли з Майдану були дуже емоційні, вони не могли мислити структуровано, як чиновники - по пунктах. А коли вони починали це робити, чиновники їх все одно "прокидували". Відбувся штопор реформ, що ми пожинаємо і зараз. Глобальних реформ не відбулось.

Зараз, коли ми в стадії війни, це все мало б змінитись, повинна культура добре розвинутись. А ми йдемо старим радянським шляхом. Ми зараз тягаємо, по факту, труп радянської людинки.

Тому всі псевдореформи жодного результату не дають. Але є хороший фактор - свідомість громадян прокинулась і їх тепер не так просто "прокатать".

Кожного разу, пороходячи повз цей меморіал (меморіал Героям Небесної Сотні - ред.), у мене завжди виникає думка, що це (ідеї Майдану - ред.) не довели до кінця, це треба доробити. Чи були виправдані жертви? Я думаю, що тут жодна жертва не варта. Не вартувало життя людей того, щоб воно і далі усе так рухалось.

Чи можна було домовитись - не знаю. Оскільки в тих верхах стояли люди… не люди, назвемо їх створіння, для яких життя людське нічого не варте, то воно так і закінчилось. Чи прийшли знову до влади люди, які дотичні до розстрілу? Думаю, прийшли.

Після розстрілів у людей був настрій - "бігти, стріляти, убивати". Був навіть момент, коли хотілося, щоб війська сюди зайшли. Усе через наплювательське ставлення до того, що відбулося. Простий споживач лишився простим споживачем. Це було настільки сумно і настільки гнівно, бо людям просто було начхати - "убили і убили". Але потім прийшла тверезість і розуміння того, що так ти не вирішиш ситуацію.

Але Майдан - це єдність людей. Я там бачив усіх: неформалів, злодіїв тощо. Але вони робили одну справу - їм набридло і вони хотіли зміни. Там були маніпуляції, механізми явно було видно. Але все ж там були щирі люди, які робили це не для когось. Вони робили це для себе і своїх дітей. Їм дорога ця країна і вони хочуть, щоб вона змінилась.

Пам’ятаю, був там чоловік з інвалідністю - на візочку мотався. Він безхатченко і прийшов туди на милицях. Йому знайшли візок. Був ще знайомий з одним чоловіком, який все життя мріяв про авіаторські теплі рукавиці, а їх дуже складно знайти. А коли довбали каміння, йому їх принесли.

Я, дійсно, чекав від Майдану, що все нарешті зміниться, нарешті стане на правльні лижі, люди будуть розвиватися в демократичному напрямку, що будуть реальні умови для розвитку.

Але я зрозумів, що нічого не зміниться, десь за півроку після завершення революції. Стало видно, що органи влади самі ж блокують реформи.

Це довгий період, але я думаю, що це все ж таки станеться, що країна переформатується.

Лариса Артюгіна - режисерка

Напередодні Майдану Лариса відвідала країни Балтії, а саме столиці Литви, Латвії та Естонії, працювала над проектом про те, як працюють європейські столиці і як впровадити це в Києві.

Коли вона розповідає про події зими 2013-2014 років, в очах постійно стоять сльози, навіть, коли Лариса сміється.

Визнає, що тоді вони з командою програли, проте продовжує боротися. І знає, що Майдан назавжди змінив українців.

Піти на Майдан у мене було кілька мотивацій. Перш за все, мене не влаштовувала та ситуація, яка була в країні. Давно. З іншого боку, у мене був на той момент дуже хороший друг Єгор Соболєв, який був одним із організаторів, і я дуже хвилювалася, що він може постраждати.

У ніч побиття студентів я була на Майдані до четвертої ранку, а о 4:20 їх побили. Тому зранку був якийсь армагеддон, я не розуміла, як це. Приїхала одразу з камерою на Михайлівську. Я подумала: "Скільки можна про це розказувати, треба показати". Тоді організувався "Вавилон’13" , я долучилася. Я хотіла, щоб моя камера стала застереженням для дуже агресивних мєнтів. Це пізніше мені стало ясно, що це ніякий не запобіжник.

Насправді я була внутрішньо до цього готова. Коли обрали Януковича президентом, я демонстративно викинула свій телевізор і з тих пір не дивлюся його взагалі. Я не могла фізично бачити, що ось це - президент України.

Про це так важно говорити. Бо я була в цю ніч тут.

Я добре пам’ятаю перші смерті. Чесно скажу, я плакала. Це не вміщалося в моїй свідомості, я просто плакала. Але потім я зрозуміла, що мої сльози ні на що не впливають, що треба діяти.

Я возила на Майдан пляшки для "Коктейлів Молотова". Мене розірвало від перших смертей і я зрозуміла, що треба воювати. Я живу за містом, а тоді на в’їзді стояв спецпідрозділ "Барс" і вони були найжорстокіші. А я кожного дня маю їхати на Майдан. Пляшки я упаковувала в валізку, яка обклеєна наклейками, бо я дуже багато подорожую. Я розуміла, що буде, якщо мене зупинять. Тож я до них говорила англійською, ніби туристка. Головне було, щоб вони не взяли ту валізку та не почули стукіт пляшок.

Похожее изображение

Я тоді викладала на кінофакультеті в Карпенка-Карого (Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого - ред.), якраз був другий курс і в мене по програмі вони мали робити свої перші фільми. І, звичайно, ми даємо їм завдання зробити репортажні якісь зйомки, документалки на Майдані. Було дуже страшно за них.

Я не пам’ятаю, який саме це був день, бо вони всі тоді йшли одним днем. Одна моя студентка знімала кіно про дівчинку з "Правого сектору". І я просила її дзвонити мені щопівгодини, щоб я не хвилювалася. Пізніше прибігає вона, дивиться на мене, мовчить і плаче. Вона каже: “Його вбили". Потім приходить режисерка "Вавилону’13" Юлія Шашкова і каже: "Це відбулося на моїх очах. Ми йшли разом з ним в Жовтневий, несли ліки. І тут він перестав говорити. Якийсь чоловік, який мені просто допомагав нести ліки. Я повертаюсь, а він лежить. Я до нього, а він мертвий". І це все відбувається серед білого дня. 

Ти стоїш посеред вулиці і не розумієш, звідки зараз прилетить. Це навіть не жах і це не страх. Це якесь відчуття потойбічності. Бо ти чітко розумієш, що в будь-яку секунду або тебе, або її можуть вбити. І ти не розумієш звідки. Тоді було… не страшно - холодно. Такий холодок смерті я тоді відчула.

В ніч, коли горів будинок Профспілок, я поїхала, сказала домашнім, що буду монтувати і не піду ні на який Майдан. Але хлопці йдуть. Ну як це я з ними не піду? Камер вільних немає, я беру якусь студентську фотокамеру, примітивну. Я стою на парапеті, знімаю, як це все палає. І на восьмому поверсі, я бачу, як на балконі з’являються п’ять фігур. Все, що я встигаю зробити - натиснути на спуск фотокамери. І через секунду полум’я все це заливає, а потім воно стихає - а там вже нікого немає. Мої перші плач, крик, молитва на Майдані були в цей момент. Тому що я собі уявила, що ці люди згоріли. І мені було так страшно, що я не можу їм допомогти. Що тобі робити в цей момент? Ти фотографуєш, кричиш, плачеш - і все. 

Фото: Лариса Артюгіна/Facebook

Оце відчуття відчаю, неможливості допомогти і неймовірної потреби щось робити. Це, власне, мене і підштовхнуло 23 лютого зайшли в Міністерство культури.

Звідки це все - оця ненависть, оця агресія? Причина в культурі. Тоді ми вирішили робити культурну революцію. Я написала на Facebook пост, що збираємося о 14:00 на вулиці Франка, підемо в Міністерство культури. Почались якісь дзвінки, погрози, хтось мене відмовляв, хтось на мене кричав. Але Рубікон уже пройдено. Треба щось робити, бо на твоїх очах гинуть люди, молоді люди.
Уже на той момент було захоплено Міністертсво освіти, Міністерство енергетики і КМДА. Але ж я ніколи не захоплювала жодних міністерств, я не знаю, як це робиться. У мене немає досвіду. Я не знаю, як це робити фізично (сміється).

Ми приїхали спочатку в Міністерство освіти знімати репортаж про студентську сотню, яка його захопила. Після зйомок я підійшла до їхнього керівника, кажу: "Слухайте, є особисте питання. У мене за дві години захоплення Мінкульту, розкажіть, як це робиться". Він одразу каже, якщо буде менше ніж сто людей, то навіть немає сенсу. Дав мені мегафон свій і пообіцяв прислати свою студентську сотню.

Ми прийшли до Міністерства, але я одразу сказала, що ми поводимо себе культурно, нічого не підпалюємо, не б’ємо вікна. Ми прийшли, а двері зачинені. А люди ж мистецтва прийшли - написали на будівлі "прачечная", смітники до дверей поставили, якійсь інсталяції зробили. Але двері зачинені, ламати їх ми не можемо, що робити?

Картинки по запросу мінкульт прачечная

Ми зайшли через чорний вхід. Знайшли в підвалі охоронця, він сидить тремтить і каже: "Хлопці, не бийте мене" (сміється). Він дав нам ключ від центральних дверей. Ми діяли так само, як і студентська сотні в Міністерстві освіти - всі кабінет опечатали, зібралися в підвалі і за годину це місце перетворилося в платформу для роботи

Долучився до нас і Фома (співак Сергій Фоменко - ред.). Він досить специфічна людина і повівся не дуже чесно. Думаю, що саме через таких людей ми і програли. Ми йому не доручали, щоб він вийшов на сцену і сказав, що Асамблея діячів культури висунула міністра культури Євгена Нищука. Він нас обманув. І ми були шоковані.

Ми створили робочу групу, почали думали, як нам реформувати сферу культури, відійти від радянської системи. Майже півроку я провела в цьому підвалі. Ми виробили цей механізм, намагалися донести його до Нищука. Нас не чули. У нас була енергія, ми знали, як це зробити. Але ми програли. Нас розвели, як кошенят.

А потім почалася війна. І я зрозуміла, що від мене більше користі буде "в полях".

Багато моїх волонтерів, з якими ми потім їздили на фронт, настільки розчарувалися, що вони виїхали з країни. І було б розумно так вчинити. Але я не маю раціональної відповіді на питання, чому я залишилась. Це щось ірраціональне. Я все одно тут воюю, борюсь. І мені дуже прикро спостерігати ту ситуацію, в якій ми перебуваємо. І розумно було б виїхати і забути про це назавжди. Але я не можу.

Те, що трапилося на Майдані - це диво. Диво довіри один до одного. Диво солідарності. Диво самоорганізації. Коли ти перебуваєш всередині цього дива, цього процесу, ти не можеш його усвідомити. Але коли з’являється історична дистанція, я можу сказати, що Майдан був чудом, частиного якого ми стали. А значить, ми змінилися. Ми вже ніколи не станемо такими, як були до Майдану. Значить, ми завжди тепер будемо іншими.

Україна вже інакша, ті реформи, які нас не влаштовують, але які вже відбулися - це найбільше, що зроблено за всі 25 років. Так, мене це теж не влаштовує. Так, я думаю, що ми проср*ли країну. Але ми могли зробити неймовірне.

Вадим Ковальов - актор

Коли почався Майдан Вадим був студентом університету Карпенка-Карого. Корпус його університету розташований на Хрещатику. Він щодня проходив повз Майдан. І було не байдуже, хотілося підтримати тих, хто вийшли на Майдан першими.

Вадима побили 20 січня "невідомі люди", після чого він ще місяць лікувався. Перший судовий розгляд в його справі призначений на квітень цього року, через понад п’ять років.

Я від Майдану, дійсно, чекав покращення для людей: щоб було правосуддя, гідні зарплати, пенсії. У мене стипендія була маленька, жили в гуртожитку, корпуси університету на Ярославовому Валу розбомблені. І це все накопичилося.

Ми, студентство, мріяли, що ми в Європі будемо. А коли нам заявили, що це все призупиняється, це обурило всіх. І до усіх тих проблем це був додатковий удар по молоді. Побиття студентів ще більше збунтувало.

На Майдані я був невеличким старшиною. Ми з Парубієм (спікер Верховної Ради Андрій Парубій - ред.) були на одній барикаді. Я не прогулював навчання. Вчився, а в нічний час допомагав на Майдані. Коли були наступи, обороняв.

20 січня 2014 року о п’ятій ранку на Грушевського на нас, а нас було семеро, напали правоохоронці. Мені найбільше дісталося. Невідомі люди нас просто погрузили в машину, знущалися над нами, катували, повезли до Дніпра, а потім уже в Дніпровський райвідділ міліції.

В той день, коли почалися розстріли, мене виписали з-під домашнього арешту, але після численних травм я фізично не міг пересуватися. Я місяць перебував під домашнім арештом і під наглядом лікарів.

Якби я не потрапив до в’язниці, під неправосуддя, під домашній арешт, думаю, я б також там був.

Це для мене було дуже великим ударом. Насправді, про розстріли я дізнався за чотири дні, тому що через психо-фізичний стан мені не можна було дивитися новини.

Я дуже обурений тим, що було після Майдану, що влада скористалася такою рідкісною можливістю, коли з першого туру обирають президента. Влада просто знехтувала всім. І ще страшніше стало жити, ніж за режиму Януковича.

На те, що відбувалося до літа 2014 року, я мало звертав увагу. Усі були раді, що Янукович пішов, прийшли до влади нові люди. За рік усіх обіцянок я зрозумів, що це та сама картина.

Після Майдану вимушений був пару місяців лікувати черепно-мозкову травму, займався з психотерапевтами, бо з’явилися певні фобії.

На сьогодні я тимчасово проживаю і працюю в Угорщині. Хочу повернутися, але не найближчим часом.

Вимушений був їхати, тому що я актор, а за статистикою на рік з театрів йдуть близько 35-40 акторів, а випускаються з вишів близько 130. Закривалося багато продакшенів. Великий плюс, що після конфлікту з

Росією українське кіно почало розвиватися. Але для акторів роботи немає. Мене це дуже пригнітило. Тож я вирішив їхати до іншої країни, опановувати іншу професію.

Повернутися в Україну я готовий, якщо тут хоча б буде правосуддя. У мене, наприклад, зараз готуються суди по справах, які розслідуються протягом останніх п’яти років. Уже близько 30 слідчих змінилося. На сьогодні знайшли двох підозрюваних, які завдавали мені тілесні ушкодження. У квітні буде вже підготовчий суд.

Усі фото з відкритих джерел

Катерина Ейхман

Всі головні новини з доставкою в Ваш месенджер Телеграм
2
последние новости в Украине останні новини в Україні Стаття

Політична турбулентність в Україні набирає обертів та розгойдується зі все більшим масштабом. Новий президент, розуміючи довіру більшості населення, розпочав маховик змін, у який втягнув законодавчий орган влади. В парламентсько-президентській республіці, президент, спираючись на народну підтримку вирішив підкорити собі орган, який за Конституцією впливовіший за нього.  

21 травня 2019
последние новости в Украине останні новини в Україні Стаття

Як це було: багатопланова навмисна акція сталінського тоталітарного режиму щодо депортація сотень тисяч кримських татар з їхньої історичної батьківщини – Кримського півострова.

18 травня 2019
последние новости в Украине останні новини в Україні Стаття

Народний фронт поклав край усім розмовам щодо ймовірності розпуску Ради і показав Зеленському, що у депутатів є інструменти, щоб завадити новообраному президенту проводити свою політику.  

17 травня 2019
последние новости в Украине останні новини в Україні Стаття

Володимир Зеленський почав говорити з парламентом мовою ультиматумів -  парламент відповів тим же, призначивши іншу дату інавгурації, ніж того просив Зеленський. Через чотири дні він стане повноправним президентом, що про це думають під куполом Верховної Ради, і як зміниться формат їх стосунків запитували у народних депутатів.  

16 травня 2019
последние новости в Украине останні новини в Україні Стаття

Реформа ДФС традиційно вперлась у бюрократичну тяганину, проте, схоже, має цілком штучне походження і створена тими, хто роками є бенефіціарами існуючої тіньової системи в межах фіскальної служби.  

14 травня 2019
последние новости в Украине останні новини в Україні Стаття

Повернувшись з фронту, вони відкривають заклади харчування, створюють унікальні сувеніри, виготовляють екологічно чисті іграшки тощо. Для них це реабілітація на мирній території.

10 травня 2019
последние новости в Украине останні новини в Україні Стаття

Зеленський жодного дня не був у політиці і досі майже всі його заяви лунають лише від його команди. І досі невідомо, чи не виникне протиріччя та конфронтація між самим Зеленським та його командою і як це відзначиться на громадянах.  

8 травня 2019
последние новости в Украине останні новини в Україні Стаття

Олігах Ігор Коломойський, якого небезпідставно пов'язують з новообраним президентом Володимиром Зеленським дав велике інтерв'ю. Ми зібрали для вас ключові меседжі та реакції лідерів думок.  

3 травня 2019
последние новости в Украине останні новини в Україні Стаття

Знаєте, що таке пам'ятка архітектури? А от і ні. Люди з інвалідністю так називають українські "пандуси", які не відповідають своєму прямому призначенню.

2 травня 2019
последние новости в Украине останні новини в Україні Стаття

Вперше ветеранка стала частиною урядової делегації. Про візит в ООН, перепони та результати поїздки - читайте далі у матеріалі.

29 березня 2019