Голосуй відповідально: кого ведуть у Раду "об'єднані заради миру" опозиціонери

За даними соціологічного опитування групи Рейтинг від 3 червня "ОПЗЖ" має 10,7% рейтингу на дострокових парламентських виборах, тобто посідає друге місце після "Слуги народу".

Шостого червня на з’їзді новосформованої партії "Опозиційна платформа – За життя" представили першу десятку кандидатів на дострокові парламентські вибори в Україні.

В цей список увійшли всім знайомі обличчя: Вадим Рабинович, Віктор Медведчук, Наталія Королевська, Сергій Льовочкін, Василь Німченко, Нестор Шуфрич, Сергій Ларін, Сергій Дунаєв, Тарас Козак, а очолив їх діючий народний депутат Юрій Бойко.

АСПІ зібрало "найвизначніші" здобутки першої п'ятірки кандидатів.

Перший номер у партійному списку — Юрій Бойко

Колишній член "Партії регіонів", ексміністр палива та енергетики (2006 – 2007 рр.), ексміністр енергетики та вугільної промисловості (2010 – 2012 рр.), ексвіцепрем’єр-міністр (2012 – 2014 рр.), народний депутат України VIII скликання, мільйонер та один з "ветеранів" української політики. В народі Бойка називають "недоторканний" через кількість скандалів, з яких він вийшов без жодних покарань.

З 2002 по 2005 рік був головою правління "Нафтогаз Україна", тоді його вперше звинуватили в сумлінних та пагубних для України схемах поставок природного газу з Росії та Середньої Азії. Тодішня опозиція та майбутня "помаранчева" влада стверджували, що Бойко має пряме відношення до російсько-української компанії "РосУкрЕнерго", яка за часи Бойка стала монополістом з перепродажу газу в Україні. Капітал "РосУкрЕнерго" розподілений між російським "Газпромом" та давнім соратником Бойка українським олігархом Дмитром Фірташем.

В підтвердження обвинувачення в 2005 році Міністерство юстиції США в своєму розслідування назвали Бойка одним з власників "РосУкрЕнерго". Ці звинувачення він заперечував. 

Далі Юрія Бойка за сприянням тодішньої прем’єр-міністерки Юлії Тимошенко, яка звинуватила його в корупції, було звільнено з "Нафтогазу". Через це відкрити справу обіцяли в СБУ та МВС, проте цього так і не було зроблено.

Новим прем’єром стає Віктор Янукович, який повертає Бойка в рідне для нього середовище - призначає міністром палива та енергетики. Це дає Бойко нові можливості в реалізації своїх схем – міністр робить банкротами обласні газові компанії, а Фірташ скуповує їх за низьку ціну, використовуючи для цього новостворену компанію "УкрГаз-Енерго".

Про цю процедуру стало відомо лише у 2008 році, а за звинувачення проти "УкрГаз-Енерго" знову виступила Тимошенко. Однак Бойко і цього разу зміг вийти сухим з води, бо до того часу він вже став дійсно недоторканим, пройшовши в парламент за списками "Партії регіонів".

Найголосніший скандал чекав Бойко після перемоги Януковича на президентських виборах. Указом президента-втікача Бойко повернувся в міністерство на посаду віцепрем’єр-міністра енергетики та почав готуватися до найгучнішого в своїй кар’єрі відмивання грошей.

Цей скандал, після якого Бойко вже встиг пройти у парламент, балотуватися в президенти та зараз знову йде в парламент, навіть носить його ім’я – "Вишки Бойко". У 2011 році держкомпанія "Чорноморнафтогаз" через офшорні компанії закупила нафтовидобувні вишки по 400 млн доларів за кожну. Як згодом стало відомо, ціна за кожну була перевищена на 150 млн. Цією справою займались правоохоронні органи Британії та Латвії, вони передали всі матеріали в Україну. Однак тодішній друг Януковича та генпрокурор Віктор Пшонка справу «зам’яв» та міністр Бойко залишився на свободі.

У 2014 році очолив партію "Опозиційний блок", а в 2018 разом зі своїм колегою Вадимом Рабиновичем об’єдналися та заснували нову силу "Опозиційна платформа – за життя" від якої Бойко пішов на президентські вибори та зараз йде у парламент.

Номер два — Вадим Рабинович

Мільйонер та двічі засуджений Вадим Рабинович пішов кривою стежкою ще у 70-х, коли на четвертому курсі його зі скандалом вигнали з університету за «аморальну поведінку». Після двох років в армії пішов працювати в Харківський виконком майстром будправління, де незабаром був заарештований за розкрадання будівельних матеріалів. Через дев’ять місяців його випускають з СІЗО через відсутність складу злочину.

Наступні два роки Рабинович очолював підпільні цехи з виробництва кришталю, календарів та дерев’яних дверей. У 1982 його знову заарештовують та звинувачують в розкраданні державних коштів в особливо великих розмірах.

Чотирнадцять років у виправно-трудовому таборі суворого режиму з конфіскацією майна і забороною займатися професійною діяльністю протягом п'яти років – такий вирок виносять Рабиновичу у 1984 році після того, як він рік вдало симулював божевілля.

Вийти на волю йому вдалося набагато раніше – у 1990 чи 1991 році. Відразу після звільнення занурюється у бізнес, створюючи компанію "Пінта", де займається продажем італійських меблів. Бізнес не пішов і він починає експортувати метал, потім стає українським представником скандальної фірми "Nordex", яка займалась поставками нафти та президентом якої був голова "російської мафії" Григорій Лучанський.  Діяльність цієї компанії призвела до того, що тодішній віцепрем’єр Ефір Звягільский втік до Ізраїлю.

У 1994 році Рабинович вирішив спробувати себе у медіа-бізнесі. Разом з партнерами Борисом Фуксманом і Олександром Роднянським створює "1+1". Але співвласником він пробув лише три роки – через скандал з Фуксманом Рабинович продає свою частку каналу.

Протягом 90-х Рабинович якимось чином виявився пов’язаний з поставками української зброї до низки країн і навіть до ворогів рідного Ізраїлю: Ліберії, Чечні, Югославії та Ірану. Ці данні у 2002 році оприлюднило авторитетне німецьке видання Der Spiegel.

Також у 1999 році СБУ заборонили громадянину Ізраїлю Рабиновичу в’їзд в Україну строком на п’ять років через його причетність "до діяльності, що завдає значних збитків українській економіці, і в інтересах забезпечення безпеки країни". Після цього в ЗМІ з’явилась інформація, що це рішення було ухвалене в зв'язку з витоком через Рабиновича інформації про продаж Україною зброї Сербії всупереч міжнародному ембарго. Проте того ж року він прибув на співбесіду з СБУ і йому дозволили залишитися.

Свою політичну діяльність Вадим Рабинович розпочав лише у 2014 році, пройшовши у парламент за списками партії "Опозиційний блок". Але з політикою зв’язався ще у 1998 році – надавав підтримку "Партії зелених України" знижками на рекламу на каналі "1+1", підтримував "Прогресивну соціалістичну партію" та "Народний рух України за єдність".

У 2016 році Рабинович розриває відносини з "Опозиційним блоком" та разом з Євгеном Мураєвим створює партію "За життя!". У 2018-му Мураєв покинув "За життя!".

Також у 2014 він балотувався на пост президента України набравши сенсаційні 2,25%.

Третій у списку — Віктор Медведчук

Скандально відомий адвокат українських дисидентів, заступник голови Верховної Ради України (1998 – 2000 рр.), перший заступник голови Верховної Ради України (2000 – 2001 рр.), глава Адміністрації президента України (2002 – 2005 рр.), мільйонер, син колабораціоніста з фашистськими загарбниками та кум президента РФ Володимира Путіна Віктор Медведчук вперше «прославився», коли жорстоко побив неповнолітнього хлопця у 1973 році.

Тоді він був командиром комсомольського оперативного загону добровільної народної дружини Ленінського райкому комсомолу столиці УРСР. Під час чергування на Хрещатику він та двоє інших членів загону безпідставно побили 16-ти річного хлопця в під’їзді будинку. Цю ситуація детально описував український історик Дмитро Чобіт в книзі «Нарцис або Штрихи до політичного портрету Віктора Медведчука».

Якщо коротко, то це побиття беззахисного хлопця потягнуло за собою судову справу, з якої Медведчук вийшов непокараним, хоча й був визнаний винним, а потім й виключення з університету, де той навчався на юридичному факультету. Після масштабного тиску на директора в університет його потім все ж повернули.

До речі, величезний компромат у вигляді біографічної книги Чобіта Верховний суд України визнав повністю правдоподібною, а сам автор зазначав, що написав для того, "щоб народ знав, хто ним керує". Тоді Медведчук був першим заступником голови Верховної Ради України. 

Після закінчення юридичного факультету Київського державного університету ім. 
Шевченко за рекомендацією влаштувався адвокатом в Київську міську колегію адвокатів, що було надзвичайно для людини з такої заплямленою репутацією.
В цій колегії Медведчук був адвокатом у трьох гучних справах: літераторів-дисидентів Юрія Литвина, Миколи Концевича та Василя Стуса та директора Чорнобильської АЕС Віктора Брюханова.

Усі чотири справ Медведчук пограв, не чинивши майже жодного опору прокурорам та визнававши своїх підзахисних винними.

Литвин отримав три роки позбавлення волі в колонії суворого режиму, а його останні слова в суді були:

"Пасивність мого адвоката Медведчука в захисті обумовлена не його професійним профанством, а тими вказівками, які він одержав згори, і підлеглістю: він не сміє розкривати механізму вчиненої проти мене провокації. Адвокатська участь у таких справах зведена нанівець — це ще одне свідчення відсутності в СРСР інституту адвокатури при розгляді політичних справ, де садять людей "інакодумаючих"…".

Адвокатом Стуса Медведчук став попри волю обвинуваченого, який протестував проти такого захисту. Як наслідок — український дисидент отримав максимальний строк ув’язнення – 10 років таборів особливого режиму та п’ять років заслання. Стус загинув у тюремному карцері.

Миколу Кунцевича Медведчук "назахищав" на три роки ув’язнення, при цьому нагадавши судді, що його підсудний ще не відбув попередній строк.
З директором Брюхановим ситуація повторилася – йому винесли вирок, а згодом він теж казав, що його ніхто не захищав.

У 1997 році він стає народним депутатом, а у 1998-му заступником голови Верховної Ради, а на початку 2000-го виступає одним з ініціаторів відсторонення Леоніда Кучми з поста президента та обіймає пост першого віцеспікера.

Ще у 1990 році вступає в новостворену партію "Соціал-демократична партія України", під егідою якої тривалий час перебуває в політиці. Партія активно виступала проти постаті Віктора Ющенка в українській політиці. Навіть був створений блок «Не так!» у який увійшла СДПУ(о). У 2007 році він покинув пост глави СДПУ(о).

У 2004 році доньку Медведчука Дарію хрестить президент країни-агресора Володимир Путін та дружина Дмитра Медведєва Світлана.

У 2014 році виступає посередником між ОБСЄ, владою України та незаконними терористичними організаціями "ЛНР" та "ДНР" з  урегулювання та завершення озброєного конфлікту на Донбасу.

Четвертий номер — Наталія Королевська

Лідерка партії "Україна – вперед!", ексміністерка соціальної політики (2012-2014 рр.), кандидатка на виборах президента (2014 рр.), мільйонерка та народна депутатка VI, VII та VIII (від "Опозиційного блоку") скликань.

Родинні зв’язки допомогли луганчанці Королевській вже з 18 років зануритись в бізнес, почавши свою підприємницьку діяльність у АТЗТ "МЕТА" (тоді "ЕТКО"), де одним з акціонерів був її старший брат. Там вона допрацювалась до посади фінансового директора.

Далі Наталія очолила сімейний бізнес — морозивний завод "Луганськхолод", засновником якого є мати Наталії Лариса.

У 2015 році суд надав слідчим Генпрокуратури доступ до банківських рахунків "Луганськхолод" за період з 01.03.2014 по 26.11.2015, щоб перевірити інформацію щодо сплачення підприємством митних податків до так званої «ЛНР» та закупку сировини в Росії.

У 2002 році Наталія вперше торкається української політики, ставши депутаткою Луганської обласної ради (2002 – 2006 рр.), проте бізнес вона не залишила та навіть створила власну торгову марку морозива "Королівське морозиво".

На президентських виборах 2014 року відкрито підтримувала Віктора Януковича.
Після розпаду так званої луганської команди підтримки Януковича Королевська повернулася обличчям до Юлії Тимошенко та почала висказувати симпатії вже їй. Тимошенко вона називала "справжнім "чоловіком" в українській політиці".

Ці теплі слова не залишились без уваги і вже у 2006 році Короевська проходить у парламент за списками "БЮТ". Ситуація повторилася на позачергових виборах у ВР – Наталія знов у парламенті від "БЮТ". А вже 2012 року її виключили з фракції Тимошенко через системне порушення фракційної дисципліни.

Однак безхатьком Наталія в парламенті не залишилась – роком раніше вона була обрана лідером "Української соціал-демократичної партії" (входила до фракції "БЮТ"), яка після її виключення була перейменована в "Партію Наталії Королевської "Україна – вперед!".

2013-й обернувся для Наталії черговим скандалом – в ЗМІ з’явилась інформація стосовно її фейкового диплома про вищу освіту. Це трапилось після того, як вона звернулась до поліції з заявою про втрату диплому одразу після призначення її міністреркою соціальної політики. Журналіст-розслідувач Олег Перетяка вияв, що Наталія перевелася до Східноукраїнського національного університету з неіснуючого навчального закладу, а професор, чий підпис стоїть в заліковці Талаії підтвердив, що такої студентки в неї небуло.

2014 року – Королевська знову у парламенті за списками "Опозиційного блоку".

П'ятий у списку — Сергій Льовочкін

Перший помічник другого президента України Леоніда Кучми (1999-2005 рр.), радник глави Верховної Ради Володимира Литвина (2006-2007 рр.), керівник Апарату прем’єр-міністра Віктора Януковича (2006-2007 рр.), глава Адміністрації президента Януковича (2010-2014 рр.), народний депутат VI ("Партія регіонів") та VIII ("Опозиційний блок") скликань, мільйонер та фігурант шести антикорупційних розслідувань.

Вивчивши регалії Сергія Льовочкіна не складно розгледіти в нього проросійські погляди в його політичній позиції та небажання працювати з проукраїнськими силами.

Свою офіційну трудову кар’єру син генерал-полковника міліції розпочав у 1996 як бізнесмен в банку, але вже за кілька років став помічником голови Донецької області Віктора Януковича. В ЗМІ неодноразово згадували про те, що батько Сергія Володимир Льовочкін був тією людиною, яка знала повну кримінальну історію Януковича. Саме ця інформація дала Сергію старт у його політичній кар’єрі.

У 1998 році балотується в народні депутати від Донецької області, але в парламент не проходить, а вже наступного року надовго стає науковим консультантом другого президента Леоніда Кучми. Як згадував сам консультант, що на роботу його брав Володимир Литвин за рекомендацією двох чиновників. Один з них – Янукович.
За сім років дослужився до першого помічника Кучми та повернувся до знайомої банківської сфери увійшовши до наглядового складу банків  "Ощадбанк" та "Укрексімбанк".

У 2016 знову балотується в Раду за списками "Народного блоку Литвина", але ця політична сила не набирає необхідний відсоток для проходження. Проте тут дає про себе знати давня співпраця з Януковичем – Льовочкін стає керівником Служби прем’єр-міністра Януковича.

"Льовочкін любить трійцю" або нарешті вдала спроба потрапити в парламент – у 2007-му він стає депутатом від «Партії регіонів». З перемогою на президентських виборах свого патрона у 2010-му стає главою його адміністрації.

За увесь політичний шлях Льовочкін будував свою бізнес-імперію у 96-му році започаткувавши холдинг ЗАТ "Холдинг БІТ" та ТОВ СП "Будінвест". Але перелічувати всі компанії Льовочкіна справа невдячна – їх в нього більше ніж двадцять.  

Скандалів у Сергія теж багато. Вони почали «спливати», ще до початку його офіційного працевлаштування у 96-му. Чотирма роками раніше він вже встиг купити собі "Mercedes-Benz" 600, а ще через два роки купив престижний "Volvo" 460. Тоді Льовочкін був ще студентом.

За період роботи в банку «Банківський дом» пережив декілька скандалів, зокрема, "невідомий хакер", який потім виявився працівником банку переводив через "Банківський дом" мільйони вкрадених грошей. Ці гроші потім "загубились". У 1999 році в будівлі банку сталася пожежа, через яку було втрачено велику частку бухгалтерії та багато вкладників не змогли отримати свої гроші.

Надалі банк перейменували у "Укрспецімпексбанк", а але його кримінальна та скандальна діяльність продовжувалась у «стандартному» режимі допоки його не ліквідували.

 

---

Під слоган Зеленського “Нові обличчя” жоден з цього списку аж ніяк не підпадає. А програма, яку вони декларують, більше схожа на те, що вони обираються до Держдуми, а не Верховної Ради.

Попри жарти, незрозумілим залишається єдиний феномен: чому українці досі віддають свої голоси людям, які відкрито сповідують “рускій мір”, та до яких наслідків це може призвести.