Депутатка Київради Аліна Михайлова про службу парамедикинею у ЗСУ (Відео, Фото)

Військовослужбовиця Аліна Михайлова зараз у Ківшарівці на Харківщині. 28-річна парамедикиня з екіпажем чергує в одному із дворів у нещодавно звільненому селищі.

Тут вони підстраховують побратимів із підрозділу “Вовки Да Вінчі”, готові будь-якої миті виїхати на виклик. Кілька років тому Аліна Михайлова вирішила повернутися з фронту. Вона виборола мандат депутата Київської міської ради і досягла реноме одного з найбільш непримиренних представників громади, продовжуючи тримати фронт – уже радше політичний та культурний. Але щойно Росія розпочала повномасштабну агресію, Аліна знову пішла у свій підрозділ. “Інших варіантів у мене немає”, – пояснює Михайлова виданню «Грунт».

– Ти керуєш медичною службою “Ульф” у “Вовках Да Вінчі”. Розкажи, як виглядає твій типовий день?

– Щовечора ми плануємо наступний день. Щоранку їдемо на заздалегідь сплановані точки, де група стає на чергування. Одночасно може працювати один-два екіпажі [медиків]. Коли була наступальна операція на Балаклію, було залучено п’ять екіпажів. Усе залежить від обсягу та характеру бойових дій. Підрозділ працює так: через Starlink отримуємо виклик, що є поранений. Тоді медики виїжджають на евакуацію і евакуюють бійця до визначеної точки. Іноді залишаємося ночувати на точках, іноді повертаємося на пункт постійної дислокації, який теж постійно переміщується. Це виснажує. Ми постійно на клунках, як у циганському таборі. Немає якогось свого закутка.

– Ти брала участь у контрнаступі на Харківщині. Як це виглядало очима парамедикині?

– Для мене все почалося з Балаклії. У нас там був виїзд на тиждень іще наприкінці серпня. Вийшло так, що довелося ще тиждень чекати цієї наступальної операції – постійно щось змінювалося, переносилося. Ми не взяли із собою ніяких теплих речей. А потім різко 1 вересня настав собачий холод. Усі змерзли. А ми все ще не наступали. Зате завдяки цьому мали більше часу на підготовку. Коли нас попередили, що планується наступ на Харківському напрямку, я як начальник медичного підрозділу мусила об’їхати подивитися кілька точок евакуації. Мені притаманний критичний рівень відповідальності, тому завжди розглядаю сценарій, коли все погано. У моїй голові завжди все має бути погано: ми маємо купатися в крові поранених, у нас мають бути зруйновані всі шляхи евакуації, всі мости підірвані. Лише в такому настрої ми готуємося.

– Ти воюєш пліч-о-пліч із коханим. Це робить тебе вразливішою чи сильнішою?

– Мабуть, вразливішою. Усі бійці для мене рівні, але ясно, що за свого коханого переживаю трошечки більше. У нього така ж дзеркальна ситуація зі мною. У багатьох речах, коли, наприклад, я маю довше стояти на точці, у нас із Да Вінчі починаються сварки. Мені смішно, коли люди у стосунках сваряться через непомитий посуд чи побутові справи. У нас із «Да Вінчі» сварки тільки, коли він не дозволяє стати мені ближче на чергування. Це єдині сварки в нашому житті.

– Нещодавно у твіттері ти викладала відео, на якому було чутно вибухи. Ти написала, що хочеш запам’ятати ці емоції. Чому це було для тебе важливим?

– Це якраз був мій перший вихід із групою як бойового медика, коли ми заходили в Пологи Запорізької області. Я взяла із собою величезний рюкзак, з яким було важко пересуватися. Залишила свою зброю, і довелося йти з чужим РПК. Ця ситуація показала мені, що на війні не все так красиво, як на відео у тік-тоці. Сьогодні вже можу оцінити, що це був виклик. Він показав мені, як воно насправді. Я побачила на свої очі, які наші пацани тигри. Це велика виснажлива робота. Виснажливо не тільки фізично, а й розумово. Ти маєш прораховувати, як тримати сектор, які дії спланувати. Велике мистецтво війни мені поки що недосяжне, але це був приклад того, наскільки викладаються люди, які займаються такими речами. І без підготовки туди не варто лізти, бо це, в першу чергу, ризик підвести особовий склад, з яким ти йдеш.

– У військо прийшло чимало людей із цивільного життя, які не мали жодного військового досвіду. Чи є в тебе якісь поради тим, хто нещодавно долучився, або тільки збирається?

– Відкинути рожевий романтизм війни. Якщо подивитися на мій інстаграм, твіттер, то я переважно несу фан, бо не хочу показувати, як ми зриваємося один на одного – через втому чи побутові умови. Іноді показую, як ми живемо в гівні, але навіть це показую із прикольної сторони, бо саме так ми на це теж реагуємо. Чого вже сидіти і плакати? Ми мали бути до цього готовими. Величезну роботу виконує тиловий штаб, який не бере участі в бойових діях, але повністю забезпечує і підтримує тих, хто на фронті. Ми заїжджали в населений пункт, а в бригади є свіжі йогурти, молоко. Я спитала, чи вони це купували. Ні – це забезпечення Збройних сил. Дуже класно, що настільки оперативно працює тил. Там також потрібні працівники відповідальні і з мотивацією.

– Ти тримаєш фронт не лише тут, а й занурюєшся у громадську роботу як депутатка Київської міської ради. Приклад – свіжа історія з російським громадянством судді Верховного Суду. Чому тобі важливо продовжувати тримати це у фокусі уваги?

– Мені більше болить, що дехто думає: “От хлопчики повернуться з війни і наведуть нам порядок”. Ні, цього не буде. Хлопчики приїдуть з війни і захочуть просто відпочити. Їм буде потрібен час на родину, яку вони не бачать. Мене курвить, що люди перекладають відповідальність на когось іншого. Але ми продовжуємо жити в королівстві кривих дзеркал. Якщо хтось думає, що повномасштабна війна змінила всю країну – то це помилка. Я можу судити по забудовниках, які починають піднімати голови знову. Вся ця русня, яка перефарбувалася в інші кольори, буде теж продовжувати гнути свою лінію. Люди, яким було пофіг на країну, яким було вигідно вкладати гроші у якісь свої проєкти і бути монополістами – вони захочуть це продовжувати.

– Чи велика війна може привести нову еліту?

– Мені хочеться в це вірити, і я буду всі свої зусилля на це спрямовувати. Але сьогоднішня реальність говорить про абсолютно інше. Не бачу позитивних змін серед політиків. У тих, які розколюють країну попри те, що в нас зараз, бляха, повномасштабна війна. Все одно йде політична боротьба всередині країни, і це деморалізує теж. Звичайно, в мене є сподівання, що коли буде перемога, ми всі згуртуємося. Але це треба робити вже. Якби нічого не відбувалося в країні за останні вісім років, то ми би її загубили. Треба починати прямо зараз і максимально набирати швидкість, яку ми втрачали всі попередні роки.

– Як ти бачиш цю нашу перемогу?

– Звільнення всіх територій: Донеччина, Луганщина, Крим, Херсонщина, всі окуповані території. Виплата репарацій, притягнення до відповідальності всіх, хто брав участь у “спецоперації” росіян в Україні. Мені хочеться, щоб наша перемога полягала в тому, що Росії як країни не буде існувати, що їх триколор буде сприйматися як нацистський символ. Але ми також живемо в реаліях, де такої вишеньки на торті не буде… Тому говоримо про території і репарації. На жаль, неможливо повернути наших людей, які загинули. А в нас гинули й гине цвіт нації, поки з боку росіян дохне біосміття. От просто на узбіччі валяються їхні трупаки – вони нікому не потрібні.

– Як ми переживемо перемогу внутрішньо? Вона укріпить українців як усвідомлену об’єднану націю?

– Політичні чвари, боротьба – це нормально в демократичних країнах. Але коли ми лише пів року у війні такого формату, а там, в тилу, уже відбуваються політичні розборки – це занадто. Тому я не маю рожевих окулярів щодо цього. Мені хотілося б, щоби після перемоги хоча б 80% людей зрозуміли, хто вони, ідентифікували себе як українці, припинили говорити кацапською. Я це кажу як людина, яка 18 років говорила російською. Я народилася російськомовною в Дніпрі, ходила в російськомовну школу. Тому можу говорити, що це реально. Мова – це важливо, бо це, в тому числі, моя зброя. Хотілося б, щоб це зрозуміли й люди. І, бажано, до настання перемоги. Із таких цеглинок складається перемога. Так само, не маємо вболівати за політичні сили, які поширюють ідею ворога. У нас має бути плюралізм всього. Але плюралізму думок, що “хай буде Росія, давайте зробимо вибори” – такого не може бути. Це сепаратизм, ворожі настрої, і вони мають каратися кримінально.