Псевдопандуси та гіперопіка: що найбільше дратує людей з інвалідністю

З 1 квітня в Україні набули чинності нові державні будівельні норми щодо інклюзивності будівель. Кардинальних змін поки немає. А люди з інвалідністю сподіваються, що зміни будуть реальними, а не формальними. 

Зокрема, усі юридичні та фізичні особи відтепер зобов'язані облаштовувати будівлі пандусами, мати тактильну підлогову плитку та інформаційні таблиці шрифтом Брайля. Крім того, важка звукова інформація моє дублюватися текстом.

Журналістка АСПІ дізналась, що найбільше заважає людям з інвалідністю стати самостійними та незалежними від допомоги.

Знаєте, що таке пам'ятка архітектури? А от і ні. Люди з інвалідністю так називають українські "пандуси", які не відповідають своєму прямому призначенню.

Про це говорить і Віталій Пчолкін, який є одним із організаторів майстер-класів для користувачів крісел колісних та супроводжуючих.

Таку ініціативу запровадив колектив Всеукраїнського об’єднання осіб з інвалідністю "Група активної реабілітації" (надалі "ГАР"). Їхньою головною метою є здійснення заходів щодо сприяння активній реабілітації людей з ураженнями хребта та спинного мозку. Команда цього об'єднання допомагає людям з інвалідністю стати самостійними та незалежними від сторонньої допомоги.

Сам Віталій, який є виконавчим директором "ГАР", до першого табору активної реабілітації був максимально залежним від усіх. Вже після перших занять хлопець зрозумів, що йому потрібно. Робота над собою дала свої результати й зараз Віталій вже сам виступає у ролі інструктора.

"Зараз ми напрацьовуємо формат, який був би зручним для всіх (людей із різними травмами - ред.). Ми акцентуємо нашу діяльність в тому числі і на волонтерів, які допомагають під час реабілітації людям з інвалідністю", - коментує Віталій Пчолкін.

Основна діяльність "ГАР" - це табори.

Табір активної реабілітації працює за методикою "рівний-рівному". За словами Віталія, там є дві рольові моделі. Перша — це людина, яка вже може сама переміщатися за допомогою колісного крісла, опанувала всі необхідні для цього навички, живе самостійним життям та може навчати тих людей, які тільки почали цей шлях (навчатись правильно користуватися колісним кріслом - ред.).  Друга модель — це волонтери, з якими колектив організації попередньо проводить навчання та розповідає про всі нюанси правильної роботи.

"Ці люди без гіперопіки та зайвих рухів є рольовою моделлю нормального здорового соціуму, а обсяг роботи визначає інструктор", - коментує Віталій Пчолкін.

"Хочеться бути самостійною", - говорить Ірина, яка теж бере активну участь у майстер-класах для користувачів крісел колісних. 

За її словами ще вдома вона більш-менш може самостійно переміщуватись, а от на вулиці це вже неможливо.

"Я заміжня. Чоловік мені звичайно завжди допомагає та любить мене і у візку, й без нього. Але я хочу самостійності. Тому за першої ж нагоди, коли Віталій оголосив про те, що буде створена така група активної реабілітації, я долучилась.
У кожного проблеми щодо самостійного та повноцінного керування візком індивідуального характеру. У когось вони пов'язані з фізіологією, для мене — це більшою мірою страх. Поки (посміхається)".

Попри подібні навчання та практику все ж для вільного життя без перепон цього замало. Головною проблемою для людей з інвалідністю на шляху до самостійного життя залишається інфраструктура українських міст.  
 

"Чим менше місто, тим простіше та швидше його можна привести до ладу (зробити доступним для людей з інвалідністю - ред.). У Києві цей процес, на жаль, відбувається хаотично. Хоча останнім часом навколишній простір змінюється на краще. Я, наприклад, зараз всюди можу їздити Києвом, навіть попри не надто сильний фізичний стан. Хоча раніше теж був залежний від допомоги. Загалом їжджу різними видами громадського транспорту. Якщо розумію, що якусь дистанцію сам не зможу подолати, то ліпше почекаю людину та поясню їй, яка допомога мені необхідна", - розповідає про свій життєвий досвід Віталій.

За його словами, інфраструктура Києва почала змінюватись приблизно з 2008 року. Саме у той період почалась підготовка до чемпіонату з футболу "Євро-2012". Але тих змін було недостатньо.

"Дуже багато робилось на так-сяк, — зауважує Віталій. — Має бути пандус — його роблять, але не розуміючи взагалі, що це таке та для чого. Багато проблем і з кнопками виклику.

Облаштування тактильної плитки для незрячих людей має схожу ситуацію до пандусів: вкладають ту плитку без розуміння, абияк, а там кожна тактильна зона має своє значення. Вона може позначати, що попереду пішохідна зона, чи перехрестя тощо. Це я можу бачити, що попереду ями на дорозі чи бордюр і не їхати туди, незрячі ж не можуть про те знати. Для того і мають бути правильно встановлені розмітки. Я, до речі, знаю одного незрячого чоловіка, який через такі невідповідності нормам упав та зламав собі спину. Відповідального, зрозуміла річ, не знайшли. Можливо, когось було покарано лише формально".

Під час проведення чемпіонату з футболу "Євро-2012" хоч і не вдалось подолати недоступність міст, проте це привернуло увагу громадськості до бар’єрів, з якими щодня зіштовхуються люди з інвалідністю.  За даними Держстату, нині в Україні налічується близько 3 млн людей з інвалідністю. 80% з цих людей є працездатними та активними, але  реалізація їхніх прав неможлива, допоки в Україні не буде створено доступного простору.

До старої інфраструктури міста, що будувалась 15-20 років тому, у людей з інвалідністю претензій стосовно доступності менше.

"Тоді людей на колясках взагалі ніхто не помічав, як і мам з візочками, — зауважує Ірина. — А от новобудови мене дуже дратують. Я живу в одній з них і там відсутні нормальні пандуси, заїзди. Це ж будувалось не так давно, то невже це так важко облаштувати ці будівлі для всіх категорій населення? Мене дратує менталітет забудовників, яким все одно до цієї проблеми. Чомусь все робиться просто для галочки".

Ірина говорить, що дуже б хотіла, аби після чергового встановлення пандуса перед тим, як здавати об'єкт, відповідальна за нього людина сіла у візок на кілька хвилин і спробувала самотужки заїхати на нього. Можливо після цього ставлення до результатів своєї ж роботи змінилося б.

Навіть у такій ситуації вони не втрачають почуття гумору. Розповідаючи про свої спостереження стосовно доступності Києва для людей з інвалідністю Віталій зауважує, що лише ті конструкції, які відповідають державним нормам можуть називатись пандусами. "Все інше ми називаємо пам'ятки архітектури (сміється)".

"Ще до проблемних факторів належить і відношення персоналу. Наприклад, біля зупинок громадського транспорту часто через припарковані автомобілі автобус не може під'їхати до місця зупинки, а водії не розуміють важливості цього моменту. Я сам не зможу дібратись до того місця, де водій зупинить автобус, тому дуже часто доводиться просто чекати наступного транспорту", - коментує Віталій.

Таких ситуацій в житті людей з інвалідністю сотні, попри те, що в березні 2010 року в Україні набула чинності Конвенція про права осіб з інвалідністю, яка гарантує зокрема і  рівність можливостей та  доступність.

Не менш важливим моментом для людей з інвалідністю є вміння правильно звертатись до пересічних людей чи персоналу та просити про допомогу.

"У нас чуйна нація, — говорить Ірина. — Попри це подібні курси важливі й для пересічних громадян. Тому що загал не знає, як правильно допомагати людям з інвалідністю. От чомусь завжди допомагаючи, наприклад під час підняття сходами, люди беруть візок за колеса. А це може мати загрозливі для людини у колясці наслідки. І мені доводиться голосно кричати, аби мене почули та зрозуміли".

Додамо, що нові будівельні норми щодо інклюзивності будівель є обов'язковими.
Про те, як у Києві відбуваються зміни відповідно до нових будівельних норм щодо інклюзивності та власники яких закладів/установ ігноруватимуть це — читайте у наступних матеріалах від АСПІ.

Алла Жигадло