Ветеранський бізнес: власна справа як альтернатива реабілітації

Повернувшись з фронту, вони відкривають заклади харчування, створюють унікальні сувеніри, виготовляють екологічно чисті іграшки тощо. Для них це реабілітація на мирній території.

Журналістка АСПІ поспілкувалась із трьома ветеранами російсько-української війни, які започаткували власну справу та отримують від цього задоволення. Їхні історії — читайте у нашому матеріалі.

Війна людину не змінює, а "розкриває"

Олександр Воробєй — засновник ножової майстерні "Blade Brothers Knives".
м.Харків

 Я ще десь у 2012 році зрозумів, що буде "різанина". Корупція, безлад, бандитизм були на такому рівні, що це не могло закінчитись іншим чином.

Війна — це багато болю та утрат.

Після поранення втратив п'ять років життя. Хоча я ні про що не шкодую, бо так треба було. Потрапив я на війну досить дивним чином.  Я мав білий квиток та був звільнений від проходження військової служби. У 90-х було мало охочих йти в армію. Коли ж почалась війна, я хотів долучитись до якогось із новосформованих батальйонів, але скрізь був потрібен військовий квиток. Ходив до військкоматів, аби мене визнали придатним для служби. Але все було марно. Ніхто, мабуть, не хотів брати на себе відповідальність. Вдалось піти у "Шахтарськ".

24 липня 2014 року вранці ми групою увійшли в с. Піски. В якийсь момент я отримав кульове поранення в ногу. Потім у мене прямісінько під ногами розірвались два ВОГи. Було, м'яко кажучи, неприємно. Тут я зрозумів, що поранено дві ноги, а джгут — один. Життя мене до такого не готувало (сміється).

Я до сьогодні вдячний людям, які проводили медичні тренінги на базі батальйону. Було дуже боляче, навколо багато крові. Мене несуть, а я думаю: "Може не все так страшно". Хлопці поклали мене на траву. "Оце пі****!", - морально "підтримали" мене побратими (сміється).

Це зараз весело згадуються ті події. Тоді ж було зовсім не до сміху.

Потім хлопці відтягнули мене до безпечного місця, надали першу медичну допомогу, яку могли. Згодом мене доправили до лікарні ім. Мечникова. Вже там мене зашивали, були сильні наскрізні уламкові поранення. Втратив близько чотирьох літрів крові.

До війни я був спортсменом, непоганим бійцем ножового спорту. Коли отримав поранення, то приблизно півтора роки ще шкутильгав. Довго думав, чи зможу повернутись до спорту. Тому що там багато речей пов'язано зі стрибками. Сумно було. На війну хотілось повернутись, як і всім добровольцям. Але ілюзій у мене не було: розумів, що після поранення ще довго не зможу думати про повернення.

Коли я був вдома, то підмовив свого друга виготовляти ножі. Я ж займаюсь ножовим боєм, тому знав, якими вони мають бути. Водночас допоміг і військовий досвід, послуговуючись яким я створив кілька нових моделей ножів.

Маючи дві вищі економічні освіти знав, як це правильно продати.

Мій друг почав робити ці ножі у себе в сараї, а я — продавав. Поступово наша справа почала набирати обертів: нині я маю власну майстерню, а якість виготовленої продукції значно покращилась. Сьогодні нашу продукцію (Blade Brothers Knives - ред.) купують в США. Має попит виготовлена нами продукція як серед звичайних цивільних людей, так і серед військових. Водночас нашою головною метою була доступність цінової політики наших виробів.

Окрім цього я успадкував від батька фермерське господарство. Зараз займаюсь ще й цим видом діяльності.

На мою думку, психологічної реабілітації для військових в Україні або немає, або вона безсистемна. Є звичайно ті, кому вона не потрібна, бо вони перебували далеко від передової. Але це питання індивідуального характеру.

Війна людину не змінює, а "розкриває". Свою долю я робив сам. Дякую друзям та волонтерам за допомогу та підтримку.

Власна справа — це тяжко і виснажливо, але воно того варте

Олексій Губський — засновник кафе "Veterano Point" 
м. Миколаїв

Я дізнався про ветеранський бізнес ще коли був на фронті. Дружина цим теж цікавилась. Тому цією ідеєю  вже марив, ще коли був на службі. У період звільнення знав, що попереду ще багато роботи. Тому коли повернувся часу на депресію чи роздуми про соціалізацію на мирній території після війни не мав взагалі.

Кафе, яке я відкрив, для мене є реабілітацією. У ньому я можу поговорити з побратимами, після чого стає легше.

Кафе відкривали власним коштом. При створенні власної справи мені допоміг Леонід Освальцев (засновник Veterano Group - ред.). З його допомогою я зустрівся з іншими ветеранами, які вже започаткували свій бізнес, психологами, які працюють із військовими. Ми казали, що нічого у цьому не розуміємо та не знаємо, а нам у відповідь казали: "Все дрібниці, головне наважитись та почати, з усім іншим ми допоможемо". Так і вийшло.

Офіційне відкриття кафе "Veterano Point" було 20 квітня. Гучної реклами ми не робили. Тому першими відвідувачами були свої — ветерани, їхні родини, волонтери. Були люди навіть з інших міст.

Ми намагались не перейти межу та не зробити це кафе перенасиченим військовою тематикою. Навіть багатьом ветеранам неприємно дивитись на деякі речі, як, наприклад, уламки від снарядів, від яких могли загинути їхні побратими. Ми шукаємо компроміс у цьому питанні. У нашому кафе є окремі куточки мілітарі. Людина, яка їх хоче побачити — побачить, а інші можуть навіть не звернути увагу та пройти повз.

Багатьом людям, які жодним чином не пов'язані з військовою справою, все ж цікаво: вони приходять подивитися на всі ці речі, фотографуються, приміряють бронежилети. Я розповідаю їм історії, які пов'язані із цими атрибутами нашого інтер'єру. Частина з них — мої. Нині багато особистих речей приносять знайомі, тому що вдома вони можуть лежати просто на балконі, а тут їх бачитимуть люди.

Головне знайти людей, які підтримають тебе та допоможуть.

З мого особистого досвіду, люди просто бояться та не наважуються відкрити власну справу. Так, це тяжко і виснажливо, але воно того варте. Особливо, коли ти доходиш до своєї мети та розумієш, що це саме те, чого ти хотів. Побратими були раді такій новині та хочуть приїхати й відвідати наш заклад. Кажуть, що теж подарують особисті речі.

Щасливий від того, що роблю

Костянтин Чабала — масажист
м.Київ

Мобілізація, контракт, потім невеличка перерва, а згодом знову контракт. Повернувся додому у травні 2017-го року. Думки про відкриття власної справи були. Колись, приблизно 20 років тому, мені це було цікаво і я навіть збирався почати. Але на той час ліпше було менеджерам, аніж масажистам. Робота, робота, робота, війна… знову робота. А потім вирішив стати масажистом.

Це якщо у кількох словах (сміється).

Всі ми сильні, всі ми молодці, але до того, як потрапляємо у ситуацію, коли усвідомлюєш, що це край. Приблизно так само було й у мене, коли минулого року я потрапив у реабілітаційний центр. Наскільки ця реабілітація буде ефективною — не знаю, побачимо (посміхається).

Після того, як я повернувся з війни, потрібно було підлікуватися. Восени минулого року потрапив до реабілітаційного центру, де мені сказали "деякий час працювати ручками, а не головою". чЯ задумався, чим же таким зайнятись. Думав-думав і згадав, що хотів бути масажистом. Пішов на курси, потім на ще одні. Згодом мені запропонували роботу в одному столичному медичному центрі, де я нині й працюю. Професійно цим видом діяльності займаюсь вже півроку, а взагалі й раніше час від часу любив робити масаж. Моя рекордна кількість людей за день, яким я зробив масаж - 13.

Щовівторка я приїжджаю у Veteran Hub (відкритий простір для ветеранів та громадських організацій - ред.), де на волонтерських засадах роблю загальний профілактичний масаж.

Тут я відпочиваю, спілкуюсь і щасливий від того, що роблю.

Змусити людину до психологічної реабілітації досить важко. Все індивідуально. У 2017 році написав книгу ("Вовче" - ред.). Це моя психологічна реабілітація.

А поки в Україні реабілітація військових майже відсутня, ті, хто вже повернувся з фронту започатковують та вдало розвивають свої власні справи. Вони отримують від цього задоволення та називають це ліпшою реабілітацією, яка може бути.

Алла Жигадло