Суд Лінча, як альтернатива бездіяльності влади проти сепаратизму

Про це українцям відомо, як нікому іншому. Але й сьогодні, на четвертому році війни, серед громадян України зустрічається велика кількість людей з викривленим баченням реалій, або ж відверто сепаратистським уявленням про майбутнє нашої країни.

Навіть у столиці, де мешканці міста на власні очі бачили події 2014 року на Майдані, можна зустріти людей, які вірять московській пропаганді з телеекрана більше, ніж власним очам.

Наприклад, відома у певних колах представниця адвокатського корпусу Тетяна Монтян до сьогодні відкрито заявляє про те, що владу в Україні захопили нацисти, що в Україні відбувся переворот та несе іншу антидержавну маячню, повторюючи за російськими пропагандистами мантри про нелегітимність української влади.

Дійшло до того, що вона про це заявила у стінах Європарламенту, якимось чином опинившись там у якості захисника під час проведення круглого столу по захисту прав людей.

Якщо українська служба безпеки не пам’ятає чим закінчуються сепаратистські заклики та розповсюдження антиукраїнської політики, це має наштовхнути громадян на думку – чи дійсно наша СБУ займається захистом державності, чи, можливо, представники служби безпеки просто організували таке собі невеличке ПП у рамках держави по стягненню хабарів, наїздів на бізнес та «кришуванні» контрабанди?

Адже ростки сепаратизму можуть дати сходи лише на підготованому підґрунті, яке проросійські сили плекали понад 10 років. Особливо це помітно у східних регіонах країни. Навіть сьогодні Одеса, Маріуполь та Харків так і не вийшли з групи ризику, і хоча більшості українців вже зрозуміло, до чого може призвести захоплення «руським миром», проте навіть сьогодні зустрічаються його прихильники, які люто ненавидять все українське. І якщо влада не переймається цим питанням, то рядові громадяни можуть взяти його вирішення у власні руки, але тоді суд Лінча зведе нанівець будь-які спроби очільників держави довести, що вони контролюють ситуацію в країні. Особливо гостро на сепаратизм реагують бійці, які перебували у так званому АТО.

Наприклад, як повідомив на своїй сторінці у Фейсбуці Голова правління ГО Української народної ради Донеччини та Луганщини Станіслав Федорчук , з його товаришем – демобілізованим бійцем ЗСУ, – ледь не сталася прикра історія через побутовий сепаратизм.

«Товариш, який відносно недавно демобілізувався з лав ЗСУ, донеччанин, вирішив зайти до одного з харківських мережевих магазинів за продуктами. Прийшов до каси і запитав спокійно в касирки чи вміє вона обслуговувати українською. Спокійно запитує, російською, між іншим. Касирка почала розказувати, що вона визнає одну державну мову - російську, чекає на російські танки, які скоро приїдуть і відпаде будь-яка потреба в українській. Бо Харків - це ж Расія, якщо хто не в курсі.Результат: касирша оздоровлена десятком яєць, поліція на місце подій виїхала. Далі буде.

Про що ця історія?

Про посттравматичний синдром? Про явних колаборантів? Про сферу обслуговування? Про українську мову? Про культуру працівників торгівлі? Про профілактику антиукраїнських настроїв?

А може - це історія про те, що той, хто пережив факт окупації і бачив ворога зблизька, реагує на антиукраїнські заяви інакше, ніж крадійкуватий чиновник, який з глибокого запілля, знає як треба?».

Українська влада тривалий час дуже поблажливо відносилась до проявів сепаратизму та колобораціонізму на всіх рівнях (від побутового до державного). Проте наявність у країні великої кількості людей із загостреним відчуттям справедливості та понівеченою війною нервовою системою, соже призвести до вибуху і тоді суди Лінча перетворяться з історичного прикладу на реальність.