Рожеві мрії про приватизацію та чорна реальність української законотворчості

Прем’єр-міністр України Володимир Гройсман неодноразово заявляв про невпинне зростання української економіки та висловлював сподівання, що це зростання ось-ось стане настільки стрімким, що всі економічні проблеми залишаться у минулому.

Наприклад, під час інвестиційного форуму, який пройшов у Києві 25 вересня, Володимир Гройсман висловив сподівання, що зростання економіки у 2018 році пришвидшиться на 3%.

«Для початку, я хотів би підкреслити, що Україна виходить на економічне зростання. І у 2018 році ми очікуємо зростання плюс 3%», – заявив Гройсман.

Проте статистика від Центру економічної стратегії (ЦЕС), яку було оприлюднено під час чергового засідання комітету ВР по проблемам приватизації держмайна, свідчить дещо про інше.

Наприклад, за даними ЦЕС, після падіння економіки України у 2014-2015 роках на 16 %, у 2016 році ми побачили зростання лише на 2,3 %. 2017 рік продемонстрував дещо гірші показники, ніж попередній: у першому кварталі 2017 року зростання економіки України складало 2,4 % але вже у вересні НБУ погіршило прогнози. На даний момент показники зростання коливаються на позначці 1,9%.

Хоча прем’єр-міністр запевняє, що у 2018 році ми побачимо зростання економіки на рівні 3%, проте фахівці ЦЕС небезпідставно вважають, що цей показник буде – 1,8 %. Звісно, якщо ситуацію залишать без змін.

Справа навіть не в тім чи буде показник зростання української економіки 1,8%, чи 3% (хоча три, звісно, краще) – цього все одно замало. Нам варто усвідомити, що лише для повернення на рівень 2013 року, потрібно чекати (з такими темпами росту) понад 8 років! А у нас немає стільки часу.

Найголовніше у цій історії те, що загальна світова економіка щороку зростає швидше за українську (у 2016 році зростання світової економіки складало 3,1%, а у 2017 році – 3,5%). Тобто ми не просто відкотилися від українських показників 2013 року, ми ще й відстаємо від показників зростання світової економіки. Для того щоб не відстати остаточно і почати наближатися до світових показників, нам потрібно зростання власної економіки, мінімум 6-7% на рік.

Варто зауважити, що вище керівництво держави найбільше сподівалося підштовхнути зростання економіки за рахунок закордонних інвестицій, адже це найефективніший засіб. Чималу долю цих інвестицій керівництво країни очікувало отримати від приватизації державних підприємств. Проте, сподівання виявилися марними. Більше того, не тільки «велика» приватизація виявилася провальною. Приватизація малих підприємств теж стоїть. За останні 3 роки не було продано жодного важливого підприємства.

Показники надходження до бюджету це наявно демонструють:

У 2014 році приватизація принесла до бюджету 466 млн грн із запланованих 17 млрд грн (жалюгідні 2,7 % від запланованих надходжень).

У 2015 році цей показник складав 152 млн грн (0,9% від запланованих надходжень).

У 2016 році – 189 млн грн (1,1 % від плану).

У 2017 році – пройшли аукціони з продажу акцій п’яти енергетичних компаній на суму близько 3 млрд грн. Але й у цьому начебто позитивному моменті, варто зважати не тільки на надходження коштів до бюджету, але й на якість інвесторів та обсяг інвестицій, які будуть направлені на розвиток цих підприємств та галузі загалом. Мало для кого виявиться новиною, що переважна більшість енергетичних компаній України знаходиться в руках олігархів-монополістів і сподіватися на позитивні зміни чи розраховувати на прозорість роботи цих підприємств, як мінімум – наївно.

Взагалі, приватизація мала б вирішити 5 нагальних питань:

1. Залучення іноземних інвестицій
2. Боротьба з корупцією
3. Розвиток конкуренції
4. Підвищення ефективності підприємств
5. Надходження коштів до держбюджету

Як ми можемо бачити, жоден пункт з цього списку досі не виконаний до кінця. Проте всі ці пункти у сукупності – головні рушії економічного розвитку країни. І це не просто здогадки чи сподівання. Існують конкретні факти, які підтверджують правоту цих тез. Наприклад, у 1991 році Польща та Україна знаходилися на одному рівні за показниками зростання ВВП. Проте завдяки прямим інвестиціям, які зуміла залучити Польща і не зуміла залучити у достатній кількості Україна, вивели польську економіку на новий рівень. На сьогоднішній день показник номінального ВВП Польщі вищий у 5 разів за український. Для порівняння: загальна сума інвестицій, які залучила Польща, складає 185,9 млрд доларів. Україна – всього 48,3 млрд доларів.

Боротьба з корупцією – це теж не останній важіль впливу на економічне зростання країни. Завдяки приватизації можна суттєво знизити її показник. Адже не тільки в Україні, але й в усьому світі корупція на державних підприємствах є проблемою. Проте в Україні її масштаби досягли небачених розмірів. Україна – єдина країна Європи де у руках держави сконцентрована найбільша кількість активів та підприємств. Саме тому рівень корупції у нас такий високий.

Як сказав Президент під час своєї щорічної доповіді, успішна боротьба з корупцією складається з усунення джерела корупції. Єдиний надійний спосіб зупинити «приватизацію прибутків» держпідприємств окремими можновладцями та політиками – приватизувати ці підприємства.

Серед 400 корупційних проваджень, які розглядаються детективами НАБУ, понад 100 – справи по корупції на держпідприємствах. За оцінками НАБУ, сумарні збитки, завдані цим підприємствам внаслідок корупції, складають понад 20 млрд грн.

Притомний приватизаційний закон, який тільки розглядається у Парламенті, може вивести українські підприємства із зони уваги політичних сил, які використовують держпідприємства, як гаманці для своїх передвиборчих компаній. Проте відвертий український «почекунізм» та саботаж надважливих реформ можуть в чергове звести нанівець всі перспективи розвитку країни.

На сьогоднішній день Україна знаходиться на 85 місці з 134 за показником індексу конкурентоспроможності. А це означає, що наша продукція все менше і менше цікавить гравців на міжнародних ринках. У свою чергу, якщо віддати збиткові та просякнуті корупцією держпідприємства у руки більш ефективних приватних власників, це підвищило б конкурентоспроможність українських товарів, і, відповідно, призвело б до зростання експорту.

Найбільші 100 державних підприємств показали загальний прибуток 26,4 млрд грн. (після 53 млрд збитків у 2015 році та 117 млрд збитків у 2014 році). При цьому п’ять найприбутковіших держпідприємств принесли всього 35,9 млрд грн, решта 89 – збиток 9,5 млрд грн.

Балансова вартість активів цих 100 підприємств становить 1,4 трлн грн, тобто доходність за цими активами становить 2 % на рік. Власний капітал підприємств дорівнює 0,9 трлн грн. Тобто доходність їх власного капіталу становить 3 % на рік.

Простими словами: якби Україна вклала 1,4 трлн грн за ринковою ставкою (на рівні депозиту, приблизно у 18 % у 2016 році) то країна вже б отримала прибуток вищий у 9 разів за нинішній.

Але натомість, з урахуванням інфляції у 2016 році на рівні 12,4 %, держава отримала збиток у розмірі 10% від вартості активів – близько 1,5 млрд грн. Ось така математика.

Тож, всі знають, що приватний власник набагато ефективніший за державного, але все одно Фонд державного майна не поспішає випускати з рук важелі впливу. Більшість державних підприємств заборонено продавати. Є постанова Уряду №271, за якою визначено 389 об’єктів для приватизації (з понад 3,5 тис.), проте навіть серед них 105 підпадають під заборону продажу, як стратегічні. Тож, в решті-решт, зі 148 об’єктів, які було передано Фонду держмайна для продажу, лише 63 було виставлено на аукціон в кінцевому результаті. З 2015 по 2017 рік було приватизовано всього 48 об’єктів.

Вже понад 3 роки ми чуємо про доцільність та необхідність приватизації державних підприємств, проте темпи цієї приватизації залишають бажати кращого. Причини – гальмування законотворчих приватизаційних ініціатив українськими парламентарями. Адже ніхто не хоче випускати з рук таку величезну годівничку.

На сьогоднішній день у парламенті розглядається законопроект №7066 «Про приватизацію», який може зняти значну частину зарегульованих моментів, перешкоджаючих приватизації об’єктів. Проте, чи буде він прийнятий депутатами – питання до громадян України. Адже, як показала практика, прийняття надважливих рішень в нашій країні проводиться швидко лише тоді, коли небайдужа спільнота демонструє обранцям народу своє незадоволення. Але то вже зовсім інша історія.