"Зупинити суїцид неможливо": що добиває найстійкіших?

Щороку ветерани та учасники бойових дій на Донбасі помирають від власної руки. Люди, які були готові віддати себе за країну, вижили під кулями та снарядами, але у мирному житті їхня психіка не витримує. Чому ж бійці йдуть на такий радикальний крок?

Головний військовий прокурором Анатолій Матіос у лютому 2018 року заявляв, що з початку війни в Україні покінчили життя самогубством понад п'ятсот учасників антитерористичної операції після повернення із зони бойових дій. Однією з головних причин вказують посттравматичний стресовий розлад. Спростувати чи підтвердити цю інформацію неможливо: випадки суїциду цивільних не обліковуються за соціальним статусом. Тобто, реєстру, за яким можна було б підрахувати кількість самогубців-ветеранів не існує. Інша справа - чинні військові: за даними Міністерства оборони України, станом на 25.10.2018 р. кількість загиблих на Донбасі під час небойової обстановки складає 1017 військовослужбовців Збройних сил. Але скільки серед цих випадків самогубств, а тим паче серед учасників Операції об’єднаних сил дізнатися неможливо.

"В'єтнамський синдром", "афганський синдром", "східний синдром" і навіть "комбатантський синдром" - такими й іншими словами часто називають одне явище: посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). Навколо цієї теми нині спостерігається все більше нагнітання та спекулювання. До числа тих, хто може страждати від цього розладу в Україні, чомусь зараховують лише учасників бойових дій, приписуючи та ставлячи всім без винятків "страшний" діагноз. Беззаперечно, проблема існує. І через 5-10 років наслідки можуть бути доволі негативними. Проте, що ми знаємо про цю проблему нині та наскільки ефективними є дії влади щодо реабілітації воїнів?

ПТСР – це психічний розлад, різновид неврозу, що може виникнути у будь-якої людини. Серед факторів, які впливають на появу розладу, є не лише військові дії. Це можуть бути теракти, аварії, насильство, катастрофи тощо. Навіть бувши просто свідком жахливої події людина може зазнати цього розладу.

Про ПТСР в Україні почали говорити в межах реабілітації воїнів, лише їх і зарахувавши до групи ризику. У самих учасників бойових дій нинішній стан сфери надання психологічної допомоги викликає наступне запитання: "Вона взагалі є, ота сфера?". Мовляв, так, річ важлива, в окремих випадках життєво необхідна. Але де ж візьмуться ті заклади та спеціалісти, які знають, як поводити себе із такими "пацієнтами"?

Вони повернулись додому  

Тарас був на передовій з 2014-го року. Повернувшись влітку 2017-го з війни, хлопець зрозумів, що всім - від родини і до влади, загалом байдуже до життя військових після повернення. Ще після першої ротації у 2014 році, хлопець на власному досвіді зрозумів, що таке флешбеки, поганий сон, що дошкуляє, та відчуття іншої реальності.

“Раз падав і ховався за клумбу, бо подумав, що обстріл. Але то був всього-на-всього звук від реклами на білборді. Якась жіночка підійшла і запитала, чи у мене все добре. Тоді я і усвідомив, що то не підлітаючий "Смерч" (ред. – БМ-30 "Смерч") ", - розповів журналістам ASPI ветеран.

Після повернення додому Тарас переживав різні емоції. Але сприйняв це, як нормальну реакцію після тривалого перебування на фронті. Через деякий час друзі, спорт та улюблена справа допомогли хлопцю позбутися подібних проблем.

"Зазвичай хлопці повертаються додому та не мають конкретних планів. Відсутні мотивація, бажання щось робити, з'являється якась депресія, яку починають "заливати" алкоголем… Уникнути такого розвитку подій мені допомогло спілкування, улюблена справа, а також планування своїх дій на майбутні десятки років", - розповідає він.

За спеціальною психологічною допомогою Тарас не звертався. Мовляв, не бачив у тому нагальної потреби та спеціалістів, яким би міг довірити.

Від посттравматичного стресового розладу, тема якого частіше використовується як спекуляція, не вмирають. Але він може спричинити суїцид. Статистика умисних спричинень власної смерті серед українських учасників бойових дій достеменно невідома.

Війна сприймається кожною людиною по-різному. Після повернення додому переважна частина бійців не звертається по допомогу до психологів, вважають це зайвим. Але є люди, які потребують допомоги, як психологічної, так і соціальної. Однозначно, держава повинна подбати про українських воїнів, забезпечити всім необхідним для подальшого комфортного проживання в цивільному житті.

Проте водночас для самих ветеранів проблема все ж виглядає більш штучною, ніж є насправді. Вся ж складність полягає не у відсутності бажання йти до лікаря, а у відсутності хороших фахівців у цій сфері.

​

"Три роки я відслужив в лавах полку "Азов", повернувся живий-цілий та вважаю, що мені психологічна допомога не потрібна, – розповідає учасник бойових дій Дмитро. – Я не можу надати об’єктивну оцінку темі суїцидів серед УБД чи стану надання психологічної допомоги. Особисто мене та й більшість моїх друзів нудить від слова "реабілітація". Курси зі стрільби – ось що допомагає мені та моїм друзям розвантажитись емоційно. Це наша реабілітація".

Проблема в діагностиці
Нині досить поширеною є хибна думка, що ПТСР це щось небезпечне, жахливе у цивільному суспільстві, а захворіти на його можна лише на війні. Військовий психолог та тренер всеукраїнського громадського об’єднання "Побратими" Андрій Козінчук розповідає, що в Україні головна проблема, що пов’язана із темою ПТСР, це насамперед неправильна діагностика.

"Цей процес є нелегким. У розвинених країнах посттравматичний стресовий розлад діагностується методом інтерв’ю й аж ніяк не за допомогою тестів, що поширені у нас. Поки назвати кількість тих, хто має ПТСР неможливо", - каже фахівець.

Андрій Козінчук зауважив, що симптоми цього захворювання, наприклад, тривожний сон або головний біль, можуть бути у будь-якої людини.

"Від цього розладу не помирають. Але він може стати причиною суїциду. В Україні до випадків самогубства відносяться зневажливо, а самогубців вважають слабкими чи небезпечними. Я не можу спростувати чи підтвердити інформацію про кількість суїцидів серед УБД. Бо випадки суїциду не обліковуються за соціальним статусом. Інша справа - чинні військові", - розповідає Козінчук.

За словами військового психолога, у США боротьба із суїцидами полягає у зменшенні кількості таких випадків. Взагалі зупинити це явище неможливо. В Україні ж немає навіть даних про цю кількість. Тому поки важко оцінити загальнодержавну політику щодо розв'язання цього питання. А поки необхідну психологічну підтримку учасники бойових дій можуть знайти серед побратимів.

"Говорити про те, як на державному рівні вирішують питання підтримки психологічного здоров'я УБД важко. Особисто я та наша організація працюємо із ветеранами. Ми вчимо їх працювати із такими ж, як вони. Працюємо і з дружинами ветеранів за тією ж системою "рівний-рівному". Я вірю, що ніхто не зможе підтримати таких людей краще, як ті, хто з власного досвіду розуміє, про що йде мова", - говорить психолог.

Ситуація склалась така, що окрім неправильної діагностики та недостатньої кількості хороших фахівців у сфері військової психології, у бійців є стреотипи у сприйнятті психолога, бо “для чоловіка це зайве”. А потреба у допомозі фахівця вважається слабкістю. Тому потрібен певний період часу, аби реабілітація сприймалась військовими як звичайний візит до сімейного лікаря.
 

Алла Жигадло