"Солдат без роботи — злочинець", - ветеран АТО

Командир інженерно-саперного взводу 20-го батальйону 93-ї бригади Анатолій Фатєєв пішов на війну за покликанням серця у віці 52 років. Говорить, що прийшов до місцевого військкомату добровільно та "здався" сам. Наприкінці березня 2015 року його призвали. Незабаром чоловік вже був у Авдіївці.

Його бойовий шлях був доволі коротким: під час огляду території Анатолій підірвався на ворожій міні у Мар'їнці, внаслідок чого втратив обидві кінцівки ніг.

"Все згадується з ностальгією, навіть погане", - говорить Анатолій Фатєєв.

Першу допомогу йому надали у військовому шпиталі в Селідовому, а згодом перевезли в лікарню ім. Мечникова. Після того на Анатолія Фатєєва очікував тривалий процес реабілітації.

- Анатолію, наскільки важко було адаптуватися на мирній території та що особисто Вам допомогло реабілітуватися?

- Для мене повернення пройшло не так тяжко. Я не встиг "втягнутися" у війну.

От хлопці, які на війні були довше — їм тяжче.

Два місяці лежав у шпиталі. Тоді я міг лише лежати й думати. До мене приходили волонтери, родичі, прості громадяни. Це допомогло під час адаптації, коли я сів у візок та став більш мобільним.

Хоча перші кілька місяців було дикувато. Люди навколо не розуміють, що таке війна. Тому я часто через це злився.
Але поступово це проходило.

Рідні першими приїхали до мене в шпиталь. Тому і я намагався не бути для них тягарем. Робив все, що було у моїх силах.

До зустрічі на гражданці із сепарами й "ватою" я вже був підготовлений.
Розумієте, поки ти лежиш — маєш вдосталь часу. Я багато читав. У той період налаштувався на більш філософський лад. Тим паче я вірю у Бога та намагаюсь із розумінням ставитись до людей.

​

- Що б Ви могли порадити бійцям, які тою чи іншою мірою потрапили у схожу до вашої ситуацію?
- Перша і головна порада — не вішати носа. Немає нічого гіршого, аніж розчарування та зневіра. Треба вірити у свої сили та людей.

- Реабілітація: наскільки держава виконує свої функції у цьому напрямку?

- У мене змішані відчуття.

Так, на державному рівні закріплено 18 днів реабілітаційної відпустки на рік у санаторно-курортних закладах для осіб з інвалідністю. Але військових психологів там немає, лише звичайні. 
Що він (ред. - психолог)  може мені розповісти, якщо навіть не був під обстрілами? Порадити такі люди нічого не можуть.

Тому, як на мене, державна реабілітаційна програма не працює.

- Чим Ви займаєтесь нині?

- Я інженер технагляду за будівництвом у Броварах. В мої обов'язки наразі входить контроль за якістю робіт, які проводять будівельники. До речі, керівництво з розумінням відноситься до моїх фізичних можливостей: мені надають доступні об'єкти, які я можу проконтролювати.

Мені подобається моя нинішня діяльність, бо це живе спілкування та участь у житті міста. Повернення у свою мирну спеціалізацію теж допомогло реабілітуватися.
Я сам 26 років відробив на будівництві. Тому знаю всі нюанси процесу. Це в моїй компетенції.

Водночас, на жаль, нині у мене не вистачає часу на громадську діяльність. Хоча раніше, коли ще не був працевлаштований, часу було вдосталь.

А цієї зими я почав моніторити доступність різних закладів нашого міста.

- І наскільки місто, у якому Ви живете облаштоване та доступне для людей з інвалідністю?

- На відміну від Києва, за моїми спостереженнями, місто Бровари облаштоване приблизно на 50%.

Безумовно, неможливо все облаштувати на "раз". Але основні об'єкти та місця найбільшого скупчення вже у процесі облаштування. Бровари не на останньому місці у цьому питанні. 
Наразі виявлено близько 60 таких об'єктів, які потребують змін, для комфортного життя людей з інвалідністю.

- Ви говорили, що не так давно почали спілкуватися українською мовою. Як відбувався цей перехід?

- Так, 50 років я був російськомовним. Народився у Казахстані, дитинство провів у Молдові. Потім переїхав у місто Дніпродзержинськ (нині Кам'янське), яке загалом російськомовне. Близько 10 років тому вирішив перейти на українську мову. Почав із читання україномовних книг. Зараз намагаюсь і у родині спілкуватись українською.

Завдяки волонтерським реабілітаційним програмам я побував у багатьох закордонних країнах. Там державні мови скрізь на першому місці й ними спілкуються усі громадяни.
Я не матеріаліст, а ідеаліст. Тому для мене мовне питання важливе. Вважаю, що це напряму впливає на рівень свідомості людей. Нам необхідно відчути себе нацією.

- На вашу думку, що заважає українцям відчути себе нацією?

- Із майже 45 мільйонів відстоювати права українців виходять постійно тільки кілька тисяч активістів (в найкращому випадку). Перш за все це наслідки виховання радянської системи. Тому критикувати у нас люблять лише вдома на кухні. Така от рабська психологія.
Для мене війна не закінчилась. Там (ред.- на Донбасі) прояв зовнішній. Але і тут, на мирній території, теж є загроза. І не менша. Запекла боротьба триває як на ідеологічному фронті, так і в політичній системі. Якщо ми не будемо боротися тут за країну, то рано чи пізно весь той "руський мір" прийде в кожну домівку.

На жаль це явище ще існує. Я не хочу, аби мої діти та онуки жили у війні. Мрію, аби наша держава стала сильною і на неї не зазіхали ні зовнішні, ні внутрішні вороги.
Розумію, що швидко нічого не отримується.

Все життя — боротьба. Про це мені часто нагадують і побратими.

​

- До речі з бойовими товаришами часто спілкуєтесь?

- На жаль, вільного часу не вистачає катастрофічно. Водночас це і добре: менше дурних думок приходить у голову. Солдат без роботи — злочинець (сміється).
Зараз спілкування із побратимами відбувається лише за допомогою соцмереж. Сподіваюсь під час весняних свят мені вдасться побачити своїх бойових товаришів.

(Усі фото з особистого архіву Анатолія Фатєєва)

Алла Жигадло