Нездійсненні обіцянки: з чим ідуть на вибори кандидати у президенти

Задовго до старту передвиборчої кампанії президента України, потенційні кандидати демонстрували власну готовність зайняти найвищий пост у державі.

Бігборди за кілька місяців до нового року були завішані обличчями та політичними лозунгами, запевняли громадськість обрати на пост президента найдостойнішого із кандидатів.

Поки найбільш рейтингові кандидати ще не подали документи до Центральної виборчої комісії про намір балотуватись на наступних президентських виборах, подивимось на тих, хто вже подав документи і чиї президентські програми вже є на сайті ЦВК.

Що ж обіцяють майбутні президенти народу України і в чому відмінність їх передвиборчих програм?

"Перший кандидат" – саме так називає себе колишній міністр екології та природних ресурсів Ігор Шевченко, який подав документи першого січня – у перший день реєстрації.

Його президентська програма є показовою для виборців, адже містить у собі набір позитивних закликів для усіх верств населення, але мало говорить про конкретний механізм вирішення визначених проблем.

Його програма називається "Успішна Україна" та складається із окреслення тяжкого положення України і власного патріотизму її автора.
На думку Шевченка, національною ідеєю України має стати "побудова успішної України".

Міжнародна позиція Ігоря Шевченка полягає у тому, що Україні варто зупинитись інтегруватись до ЄС і НАТО, проте продовжити взаємовигідне співробітництво. Росії він пропонує побудувати бетонний паркан і змусити компенсувати її всі втрати.
Шевченко хоче стати українським Лі Куан Ю і повторити його "економічне диво” Сингапуру, проте яким чином реформи азійської, острівної держави, можуть бути адаптовані до українських реалій – у програмі не йдеться.

Програма закликає надати Україні, народу, бізнесу, пенсіонерам і не тільки, все, що їм не вистачає.

"МЕДІА - незалежність від олігархів!"; "УКРАЇНІ - енергонезалежність!"; "ДОНБАСУ - мир та відновлення!", - цитати з програми.

Подібних зворотів декілька десятків, однак жодного слова про те, за допомогою чого Ігор Шевченко буде реалізовувати такі задуми.

Загальний аналіз існуючих ідей цього кандидата ускладнює його ідейну ідентифікацію. Всі ідеї мають загальний характер та не вказують на методологію втілення, що може свідчити про невизначеність свого електорального сегменту.

Сергій Каплін у своїй програмі чітко визначив свою ідеологічну спрямованість. "Соціальний курс – за простих людей" - саме так назвав свою програму кандидат.

Збільшення мінімальної заробітної плати до 10 000 грн, а пенсії до 5 000, вселяє неабиякий оптимізм серед соціально-налаштованого електорату, однак, з явним дефіцитом бюджетних коштів, на фоні державного боргу іноземним кредиторам, мало зрозуміло де братиме президент Каплін кошти на втілення таких обіцянок.

Попри значну увагу до соціальних проблем і обіцянок, Каплін дуже мало говорить у передвиборчій програмі про економічну сторону програми.

При повному наборі соціалістичних гасел і лозунгів, у програмі Капліна видніється деяке протиріччя ідеологічних світоглядних засад. Його обіцянки доволі амбітні, однак яким чином політик збирається знизити ціну на газ у чотири рази з погляду ринкових механізмів, незрозуміло. Гарантія соціального захисту усіх верств населення - без визначення джерела їх забезпечення.

Валентин Наливайченко, судячи із назви своєї партії, своїм стремлінням на посту президента бажає відновити справедливість. Він намагається експлуатувати амплуа силовика, користуючись своїм досвідом роботи у Службі безпеки України. Був призначений на посаду в 2014 році і невдовзі його зняли, що дозволяє йому позиціонувати себе як непричетного як до попередньої влади, так і до нинішньої.

"Служити та захищати, відновити мир і розвиток!" – з таким лозунгом іде на вибори Наливайченко.

Пріоритетом Валентин Наливайченко на посту президента бачить відновлення територіальної цілісності, зростання економіки та інтеграція у ЄС та НАТО.

У програмі є обіцянки скасувати депутатську недоторканність, закон про імпічмент президента та громадський контроль за владою.

Він позиціонується як правоцентристський кандидат, виступає за право на носіння зброї та сильну армію, а також наголошує на тому, що Україна - це соціальна держава. При цьому часте згадування соціального захисту має нахил лівоцентристських ідей. Проте конкретних механізмів втілення обіцянок в життя він не пропонує.

Андрій Садовий першими кроками бачить зміцнення обороноздатності країни.

Зарплата військовим від 1 000 доларів, стандарти НАТО, боєздатні війська продовж усього кордону з Росією - такі покращення обіцяє Садовий на посту президента.

Не менш важливим для нього є повернення контролю над природними ресурсами і заборона юридичним та фізособам Росії мати доступ до користування надрами або інфраструктурою України і знищення монополії в сфері енергетики.

В аграрній сфері обіцяє відкрити ринок землі, але тільки українцям.

В економічній сфері Садовий обіцяє прозору приватизацію, заохотити інвесторів та підтримку інновацій. У питаннях податкової політики Андрій Садовий малослівний: обіцяє запровадити податок на виведений капітал, прозору роботу митної та фіскальної служб та справедливі стандарти для складання державного бюджету. Однак не уточнює ні ставок податкового навантаження, ні самих механізмів втілення усіх нововведень.

Крім цього, обіцяє змінити судову систему, лікарям надати мінімум 1000 доларів зарплати та збільшити спроможність громад.

Загальна концепція передвиборчої програми Садового націлена на консервативно-ліберальні ідеї, які підігріті актуальними трендами підвищення боєздатності війська та соціальних стандартів. Попри те, що Садовий позиціонує себе як опозиція до нинішньої влади, у своєму місті він і є влада.

Віталій Скоцик, відомий як лідер Аграрної партії, у своїй програмі говорить, що покращить науковий прогрес, збільшить тривалість життя до 84 років і соціально захистить нужденних.

Скоцик вказує, що для національної безпеки необхідні деполітизація та деолігархізація. Першочергове завдання зовнішньої політики – вступ до ЄС і НАТО. Крім цього обіцяє інтенсифікацію партнерства з країнами "Балто-Чорноморської дуги".

У його програмі вказується, що Україні необхідно змінити Конституцію, в якій будуть точно передбачені повноваження президента. Також йдеться про зміну виборчої системи, зняття недоторканості кандидатів та новий адміністративно-територіальний устрій.

Окрім цього Віталій Скоцик обіцяє запобігати та протидіяти корупції та розбудовувати економіку на основі аграрного потенціалу. Основний інструмент заможності українців – земля, вважає Скоцик.

Враховуючи аграрний імідж України та розповсюдження думки про найкращі чорноземи, Віталій Скоцик обіцяє покращити стан справ за рахунок саме аграрної сфери. Він націлений на селян, які чітко розуміють меседжі, пов'язані з діяльністю у сільськогосподарській сфері.

Кандидати обіцяють позитивні зміни, а їхні доводи є обґрунтованими та логічними. Однак інструментарій або поетапна система втілення обіцяного – відсутні або завуальовані загальними лозунгами.
Не менш важливим є те, що повноваження президента вкрай вузькі і допоки Україна буде парламентсько-президентською державою, Верховна Рада матиме ширші повноваження, залишаючи президенту роль визначати зовнішню політику, безпеку країни та гарантувати дотримання Конституції.

Політичний експерт Олександр Антонюк допоміг розібратись у тому, чому ж програми кандидатів не завжди містять ідеологічних основ та кандидати обіцяють загальні блага без уточнення вузьких президентських повноважень.
За його словами, проблема України у тому, що українська демократія тільки на початковій стадії. Ті традиції, які уже перейшов цивілізований світ, в Україні ще доведеться пройти. Після краху Радянського Союзу замість партійного будівництва з'явилась політично-проектна реальність.

Політично-проектна реальність, уточнює політолог, це коли під конкретну особу формується політичний проект за принципом партії. Відмінність України у тому, що політичні партії станом на сьогодні у своїй перевазі не сповідують соціальних інститутів.

Олександр вважає, що Україні ще років 5-10 необхідно відбудовувати демократичні процедури, але процес уже запущений і українці просто на еволюційному шляху і його здолають.

Водночас з позиції політичного маркетингу найбільш вдалим кандидатом є впізнаване обличчя, навіть якщо упізнаваність здобута поза політикою. Тому люди і вибирають між особами, а не програмами. До того ж, така ситуація існує не тільки в Україні, а і у багатьох інших країнах.
Антонюк зазначає, що більшість кандидатів у президенти говорять у своїх обіцянках про те, що не входить до сфери обов'язків президента.

"Завдання будь-якої виборчої кампанії - це викликати у виборця емоційне сприйняття. Якісна і яскрава риторика, акторські здібності - це те, що завжди буде допомагати кандидату зайняти кращі позиції.", - говорить політолог.

У нашій країні, вважає Антонюк, виборці переважно малоосвічені і не орієнтуються у питаннях державного управління. Дуже багато людей керуються пострадянським принципом, мовляв, президент все вирішує, але це не так, це стереотип. І на цьому спекулює переважна більшість політиків. Саме тому, більшість кандидатів говорять про тарифи і тому подібне, замість того, щоб концентруватись на тому, чим займається саме президент і що входить до його обов'язків, зазначає аналітик.

"Єдиний момент, який має розуміти виборець, що президент без потужної власної фракції і лояльного парламенту, не зможе здійснити жодної реформи. Найгірший сценарій - це коли буде постійне протистояння між президентом і парламентом.", - додав Олександр.

На думку політичного експерта ГО “Слово і діло” Валентина Гладких, сьогодні говорити про ідеологію в політиці недоречно.

"Зараз на ідеологічних засадах не можна об'єднати великі соціальні групи. Ідеологічні партії не обов'язково мусять бути взагалі, це феномен ХІХ століття. Зараз у світі змінюється сама партійна структура, зараз переважають кадрові партії. Ідеологічні партії це щось з далекого минулого", - зазначив політолог.

Що стосується передвиборчих програм, він стверджує, що кандидати у президенти не розглядають свої передвиборчі програми як дорожню карту для подальших дій на посаді, це виключно інструмент політичної агітації та пропаганди. Тобто мета програм - це не втілення програмних засад, а винятково робота з електоратом і залучення його на виборчі дільниці.

З огляду на те, що у кожного політика є власна цільова аудиторія, у програмах вказуються акценти, які задовольняли б їхню цільову аудиторію. Передвиборчі програми будуються за принципом соціологічних досліджень, адже у суспільстві є вичерпний перелік проблем, які спільні для усіх мешканців України. Відповідно, програми відрізняються не переліком проблем, а методом їх вирішення, і це у кращому випадку, вважає Гладких.

Проблема, на його думку, у тому, що у суспільства є доволі обмежений інструментарій стосовно того, як потім змусити політика виконувати свої обіцянки.

Щодо того, як виборцям орієнтуватись з-поміж безмежних обіцянок передвиборчих програм, треба дивитись не на самі програми, а на їх політичну біографію, тобто їх попередні обіцянки. Важливо прослідкувати за тим, що обіцяв той чи інший політик до цього, що він виконав, що ні і чому. Саме це є вірним індикатором вибору для громадян.

Тим більше - додає експерт, - що політика - це командний вид спорту. І важливий критерій – це наявність або відсутність кадрового потенціалу у того чи іншого політика. Вкрай важливо виявити чи є у політика команда, або чи здатний кандидат зібрати її.

Отже, загальні програмні ідеї орієнтовані на соціологічні опитування громадян щодо того, що більше їх хвилює і кожен кандидат відривається від ідеологічних прерогатив, а концентрується на обіцянках вирішувати те, що найбільш хвилює виборців. Проте кандидати або обіцяють те, що президент в принципі зробити не зможе, або не називають, яким чином втілять обіцянки.