Граф, вчений, перевертень: за що Путін призначив Потоцького "винахідником українців"

Президент Росії Володимир Путін в ході щорічної прес-конференції 19 грудня розповів, хто став автором української ідентичності. На його думку, про українців як про окремий від росіян етносі вперше заговорив "граф Потоцький, відомий дослідник, вчений і письменник".

Абсолютна більшість українських ЗМІ, передруковуючи цю новину, вирішили, що мова йшла про Станіслава Потоцького, засновника легендарного парку "Софіївка" в Умані. Але це не так: Путін мав на увазі Яна Потоцького, дійсно видатного вченого і письменника, який, втім, потрапив під гарячу руку абсолютно незаслужено.

Отже, ким був цей знаменитий граф і за що його призначили "винахідником українців"?
 

Потоцький – "винахідник українців"

Зрозуміло, жодних українців Потоцький не винайшов і винайти не міг. Дурість цю спічрайтери Путіна взяли з роботи історика-чорносотенця Андрія Стороженка "Мала Росія або Україна", виданої в Одесі в 1919 році, а потім процитованої в класичній українофобської статті монархіста і антисеміта, депутата Думи Російської імперії Василя Шульгіна "українство і ми", опублікованій в Белграді в 1939 році.
Друге життя в цю ідею в 1996 році вдихнув відомий співак Донецько-Криворізької республіки Володимир Корнілов, ну а від цього "громадянина ДНР" вона потрапила в Кремль. Так в чому ж її сіль?

ЦИТАТА:
"У відповідь на розділи Польщі, і це теж цілком природно, поляки в свою чергу надумали розділ Росії. Для цього вони і винайшли до того часу не існуючий "український народ". А. Чигирин вважає, що польське походження "українського народу" відкрили автори конспекту № X, але це не так. Цю істину встановило зовсім не "Нове Покоління"; це стверджує старий берлінський професор славіст Брюкнер. Ось, що про це пише відомий знавець південно-російської історії А. Стороженко.
"... настали поділи Польщі, і ось коли польські вчені заговорили про особливу українську національність. Їм хотілося довести, що росіян немає в межах загиблої Польщі, і що Катерина II марно наказала викарбувати на медалі в пам'ять розділів "Відторгнення повернених". Берлінський професор Олександр Брюкнер стверджує, що вперше висловив погляд про окремість українців від росіян граф Потоцький в книзі французькою мовою, виданій в 1795 році під назвою: "Fragments historiques et geographiques sur la Scythie, la Sarmatie at les slaves" ...

Свій нарис, який встановлює, що украінствовання народжене і виплекане поляками, А. Стороженко закінчує так:

"У першій чверті XIX століття з'явилася особлива" українська "школа польських вчених і поетів, що дала надзвичайно талановитих представників. К. Свідзинський, і Гощинський, М. Грабовський, Е. Гуліковскій, Б. Залеський і багато інших продовжували розвивати начала, закладені гр. Я. Потоцьким і Ф. Чацьким, і підготували той ідейний фундамент, на якому склалася будівля сучасного нам українства. Всіма своїми коренями українська ідеологія вросла в польський ґрунт".

Свої "звинувачення" на адресу Яна Потоцького Корнілов підтвердив буквально днями. Що ж з ними не так?
Все дуже просто – польський граф був далеко не першим, хто взявся писати про українців, існування окремого народу під таким ім'ям було очевидно століттями раніше.

По-перше, термін "Україна", що вперше з'явився в 1187 році і в перші роки охоплював прикордонні землі, вже до XV століття став позначати приблизно те ж, що і сьогодні – більшу частину Подніпров'я, а ще через три століття – і всю територію сучасної країни (докладніше – тут).

По-друге, до XVI століття на Заході вчаться розрізняти русинів з України і "московитів" з Росії. У 1567 році в Сорбонні Адріана Загорікуса записують як студента "нації рутенської з України". У списках Падуанського університету за 1660 рік міститься запис: "Йозеф Данило Дзик, кафедральний вікарій Луцький, національність – українець, Київський дистрикт". Ймовірно, це найдавніший запис, в якій міститься згадка про "українську національність" (докладніше – тут).

У XVIII столітті, задовго до Потоцького, термін "українці" використовували:
– в 1730 році офіцер Філіп Юхан фон Страленберг: "на сьогоднішній день Малоросійські Козаки в Україні або Малій Росії, які поділяються на Громадян і Козаків, фактично використовують назви Українці і Козаки, але ходячи поодинці, можуть називатися Козаки" ( "Das Nord- und Ostliche Theil von Europa und Asia ").
– в 1780 році академік Йоганн Готліб Георгій: "Малороси чи Українці є нащадками слов’янських колоністів" ( "Beschreibung aller Nationen des Russischen Reichs, ihrer Lebensart, Religion, Gebräuche, Wohnungen, Kleidung und übrigen Merkwürdigkeiten").
– в 1790 році професор Йоганн Ернст Фабрі: "Малороси, малоруси або Українці населяють Україну, яка складає київську, мало і новоросійську, а також слобідську Губернії" ("Handbuch der neuesten Geographie: für Akademien und Gymnasien").
– в 1796 році історик Вільгельм Крістіан Фрібе: "За новим укладенням, ухваленим в Україні, козаки можуть вважатися швидше особливим класом жителів. Навіть назва: Українці, це більше, ніж назва Козаки "("Ueber Russlands handel, landwirthschaftliche kultur, industrie und produkte: nebst einigen physischen und statistichen bemerkungen").

Ну і нарешті, сам Ян Потоцький в уже згаданій праці "Fragments historiques" розділяв росіян і українців, виводив перших з новогородських слов'ян, а других – з полян і древлян.

Таким чином, немає жодних підстав приписувати Потоцькому першість у відкритті українського народу. З тих самих часів, відколи європейці навчилися складати мапи, на них українські і російські землі позначалися різними назвами, вчені XVIII століття нікого не вигадували, а лише зафіксували реальний стан речей.

Але привід для легкого оптимізму все ж є. Зовсім недавно росіяни називали українців вигадкою австро-угорського Генштабу XIX століття, нині ж нам милостиво накинули ще сто років історії. Якщо все піде такими темпами, до 3000 року в Москві, нарешті, визнають, що росіяни з українцями ніколи не були єдиним народом.
 

Життя і смерть Яна Потоцького

Подробиці для тих, хто хоче більше дізнатися про Яна Потоцького.

Непомуцен (Іван Осипович) Потоцький народився 8 березня 1761 в Пикові (поблизу Бердичева) в родині Юзефа Потоцького (зі старшої "ланьцутської" гілки роду графів Потоцьких – нащадків коронних гетьманів XVII століття), коронного кравця і одного з ватажків Радомської конфедерації, і Терези Оссолинської (спадкоємиці роду польських канцлерів), будучи, таким чином, одним з найбільш титулованих магнатів Речі Посполитої.

Наділений з дитинства надзвичайною пам'яттю і багатою фантазією, Ян Потоцький разом з молодшим братом Северином (1762-1829; пізніше – дійсний таємний радник, член Державної ради Російської імперії) в семирічному віці залишив рідну домівку, щоб здобути освіту в школах Женеви і Лозанни, а на відпочинок приїжджати в Париж. В Європі молодий аристократ отримав різносторонню освіту, досконально вивчив кілька сучасних мов, опанував грецьку і латину. Серед інших захоплень Потоцького – пр.аці з історії та географії, написані римськими авторами.

Після повернення додому в квітні 1778 року Ян Потоцький вступив до лав австрійської армії і в тому ж році в чині кавалерійського підпоручика брав участь у війні за Баварську спадщину (1778-1779 рр.). Після закінчення бойових дій молодий граф в 1779 році відвідав Італію, Сицилію, Мальту, де був прийнятий в кавалери ордена Святого Іоанна. У 1783 році Потоцький вийшов у відставку і одружився на відомій красуні і спадкоємиці знатного роду княжні Юлії Любомирській. Втім, вже в березні наступного року він залишив молоду дружину заради двомісячної подорожі до Константинополя, а потім – до Олександрії Єгипетської. Записки з цього вояжу поклали початок спадщині Потоцького як мандрівника.

Повернувшись через Венецію до Європи, Ян Потоцький майже на чотири роки оселився в Парижі, займаючись різноманітними науками і мистецтвами. Осінь 1787 року Потоцький провів в Голландії, щоб на власні очі спостерігати політичну кризу в цій країні. Однак криза вже в його рідній Польщі змусила мандрівника в 1788 році відправитися додому.

Незабаром після повернення молодий аристократ був обраний депутатом сейму від Познанського воєводства і з головою занурився в політичне життя, не залишаючи, втім, наукових занять. Щоб мати можливість поєднувати дослідження з обов'язками депутата, Ян Потоцький в своєму варшавському палаці на вулиці Римарьскій побудував власну прекрасну друкарню, яку назвав "Вільною", а при ній – публічну читальню.

Першим твором, надрукованим новоспеченим видавцем, були його власні записки "Voyage en Turquie et en Egypte" ("Подорож до Туреччини та Єгипту"). Ян Потоцький видавав також "Journal Hebdomadaire de la Diète" ("Щотижневий дієтичний журнал") – іронічний бюлетень сеймових засідань.

У тому ж 1788 році Потоцький став першим в Східній Європі аеронавтом – разом з відомим фахівцем з повітряних куль Франсуа Бланшаром він здійснив політ над Варшавою. У наступному році Ян Потоцький пожертвував щорічним прибутком свого маєтку Соболівка, розміром більше 10 000 золотих, заради збільшення кількості польських саперних частин (відповідний акт складений 17 вересня).

У 1789 році дослідник почав роботу над слов'янськими старожитностями, яку не припиняв і згодом, і випустив у світ чотиритомник "Essay sur l'histoire universelle et recherches sur celle de la Sarmatie" ("Нариси загальної історії і досліджень Сарматії"). Особливий інтерес викликає друга книга, в якій граф Потоцький приділив увагу древній слов'янській історії, вивчаючи і піддаючи критиці літописі.

У 1791 році Ян Потоцький здійснив подорож до Англії, Іспанії та Марокко, де був представлений королю цієї держави. Спогади про цей візит – "Voyage dans l'empire de Maroc, suivi de voyage de Hafez: récit oriental" ("Вояж в марокканську імперію, огляд вояжу Хафіза: східна повість") – були опубліковані графом в наступному році.
Але серйозні події на батьківщині змусили Потоцького негайно повернутися до Польщі. Тарговицька конфедерація, Російсько-польська війна 1792 року не пройшли повз мандрівника – він записався добровольцем в бригаду кавалерійського ополчення, а незабаром йому було присвоєно звання інженерного капітана. Після поразки реформаторів в боротьбі з Росією Ян Потоцький залишив Варшаву і виїхав в Ланьцут, де перебував протягом року, залишивши будь-яку громадську діяльність і займаючись драматургією. Не відповів він згодою і на запрошення Катерини II обійняти посаду при дворі. Втративши 26 серпня 1794 року дружину, Потоцький знову залишив рідний край.

Об'єктом пильної уваги вояжера стала Німеччина: Нижня Саксонія, Мекленбург, Гамбург і Любек, де вчений жив у свого приятеля Генрика, прусського князя, і розшукував сліди перебування слов'ян. Щоб спростити собі задачу, Ян Потоцький прийняв рішення зібрати і перевести на французьку мову все без винятку свідоцтва середньовічних авторів, що стосуються слов'ян. Так з'явилася на світ книга "Chroniques, mémoires et recherches pour servir a l'histoire de tous les peuples slaves" ("Хронологія, пам'ятки і дослідження для історії всіх слов'янських народів"), що містить цитати з праць Яна Длугоша, Аноніма Галла, Мацея Стрийковського, з хронік Козьми Празького, Гельмольда, Тюрінгенського кодексу. З поїздки по Німеччині Я. Потоцький привіз матеріали для книги "Voyage dans quelques parties de la Basse-Saxe pour la recherche des antiquités Slaves ou Vendes" ("Вояж окремими частинами Нижньої Саксонії для дослідження древніх слов'ян, або венедів"), в якій уважно проаналізував всі побачені пам'ятники слов'янських старожитностей.

У наступному році Ян Потоцький почав дослідження античних джерел, результатом чого стала поява книги "Fragments historiques et géographiques sur la Scythie, la Sarmatie et les Slaves" ("Фрагменти історичні та географічні про скіфів, сарматів і слов'ян"), в якій зібрані всі свідчення стародавніх греків і римлян щодо цих народів. Того ж 1796 році Потоцьким був складений перелік всіх визначних місць давньої Тавриди під назвою "Mémoire sur un nouveau Peryple du Pont-Euxin, ainsi que sur la plus ancienne histoire des peuples du Taurus" ("Пам'ятка про новий періпл Понта Евксинського і про найдавнішу історію народів Тавриди"), опублікований у Відні, ставший його першою працею про Північне і Східне Причорномор'я.

У 1797 році в житті Яна Потоцького почався новий етап: він повернувся на нову батьківщину – в Росію. Не бажаючи ставати придворним або замкнутися в тиші родового маєтку, Потоцький запланував велику подорож на Кавказ. Поставивши собі за мету перевірити розповіді Геродота та інших авторів про Скіфію і Кавказ, Ян Потоцький вирушив в 1797 році в Астрахань, а звідти – на Кавказ, де прожив майже рік, збираючи етнографічні відомості про астраханських татар, чеченців, калмиків і осетинів. Результатом подорожей стала книга "Voyage dans les steppes d'Astrakhan et du Caucase" ("Вояж в астраханські степи і на Кавказ", Париж, 1829 г.). фрагмент якої в 1896 році був надрукований в Астрахані російською мовою під заголовком "Подорож в Астрахані і навколишні країни в 1797 р". Відвідав Потоцький і Крим, правда проїздом – шляхом на Кавказ і назад. У 1799 році вояжер одружився вдруге – на Констанції Потоцькій, яка походила з іншої гілки його роду.

Після повернення з Кавказу Ян Потоцький оселився в Санкт-Петербурзі, де знову почав комплексні дослідження давньої історії, за результатами яких надрукував працю "Histoire primitive des peuples de la Russie" ("Первісна історія народів Росії") з присвятою імператору Олександру І. Ця книга була піддана критиці збоку відомого історика Августа Шлецера. Втім, вчений-аристократ просто ігнорував її.

Зі свого боку імператор, оцінивши заслуги Потоцького, вже тоді кавалера орденів Білого Орла та Святого Станіслава, подарував йому звання таємного радника і призначив до Міністерства закордонних справ.

Товариство любителів науки у Варшаві незабаром присвоїло Яну Потоцькому звання дійсного члена. А в другій половині 1803 року дослідник відправився на південь Італії, щоб поправити своє зіпсоване численними подорожами і довгою копіткою роботою у бібліотеках здоров'я.

Після повернення Ян Потоцький почав роботу над стародавньою історією окремих губерній, які складали Російську імперію, і в рамках цього проекту опублікував книгу "Histoire ancienne du gouvernement de Cherson" ( "Давня історія Херсонської губернії"), трохи пізніше з'явилися подібні праці, що стосувалися Поділля і Волині, однак, цю роботу дослідник так і не завершив. Загальним результатом його діяльності в цей період стала поява "Atlas archéologique de la Russie européenne" ("Археологічного атласу Європейської Росії").

Нажаль, залишилася неопублікованою головна праця Яна Потоцького з історії Криму і Причорномор'я під назвою "Origines des Slaves" , Des Cimmeriens, Lithuaniens, des Gètes ou Walaches, des Sarmates et des Scythes-Tchouds "("Походження слов'ян, кіммерійців, литовців, гетів або валахів, сарматів і скіфів").

На цей же час припадає поява найбільш відомого роману письменника – "Manuscrit trouvé à Saragosse" ("Рукопис, знайдений у Сарагосі"). У 1847 році Едмунд Хоецький, ще один польський мандрівник по Криму, редактор Адама Міцкевича та секретар імператора Наполеона III, переклав роман польською мовою. Власне кажучи, саме його переклад (додано п'ять розділів і перероблений фінал) служить сьогодні оригіналом, оскільки фрагменти тексту Потоцького втрачені.

У наступному 1805 році Ян Потоцький був призначений керівником групи вчених, які вирушили в Китай разом з місією графа Юрія Головкіна. У листопаді посольство, що налічувало 240 осіб (з них 40 драгунів і 20 козаків), прибуло в Кяхту на кордоні з китайською Монголією, де чекало відповідні дозволи два місяці. 20 грудня місія перейшла кордон і вже 2 січня 1806 року дісталася столиці Монголії Урги. Зважаючи на відмову російського посла платити данину представнику імператора, місія була змушена повернутися. 19 лютого Потоцький знову опинився в Кяхті. Офіційний рапорт зі звітом мандрівник вручив тодішньому міністру закордонних справ Росії князю Адаму Чарторийському.

У тому ж 1806 році Яна Потоцького чекало нагородження орденом Святого Володимира 1-го ступеня і звання почесного члена Петербурзької Академії наук. Однак незабаром вояжер залишив столицю. Протягом декількох наступних років (1808-1809 рр.) літо Потоцький проводив у своєму маєтку в Тульчині, а зиму – при бібліотеці Кременецького ліцею, меценатом якого був. Лише в 1810 році він ненадовго приїхав до Петербурга, де був з повагою прийнятий тамтешніми науковими колами.

У 1810 році Ян Потоцький зробив свою останню подорож – до Франції та Іспанії, потім ще рік жив в столиці Росії, а в 1812-м назавжди залишив Петербург і оселився в маєтку Уладовка (Вінницька область), де прожив ще три роки в глибокій меланхолії. 23 (11) грудня 1815 року Потоцький з нез'ясованих до кінця причин освятив в домашній каплиці відпиляну від кришки срібної цукорниці ручку, вклав її в пістолет і наклав на себе руки пострілом в голову.

Ходили чутки, що до кінця життя мандрівник почав перетворюватися на перевертня. Місцеві селяни з жахом розповідали про нічні напади величезного вовка, який ховався на світанку в графському маєтку. Обізнані сучасники були впевнені, що вченого згубив пильний інтерес до дивин Сходу – мовляв, доторкнувшись до таємного знання або дійсно "перетворюючись в перевертня", Потоцький не захотів доводити своє божевілля до кінця. Справжня дата смерті була встановлена лише в 2004 році на підставі записів з кафедрального собору в Кам'янці-Подільському. До того часу існувало кілька версій: 2 грудня (20 листопада) і 2 листопада (20 жовтня). Додаткову плутанину вносила невідповідність обох поширених в той час на Правобережній Україні календарів: юліанського і григоріанського.

Після першого шлюбу у Яна Потоцького залишилися двоє синів – Альфред і Артур, від другого – син Бернард і дві дочки; пізніше Артур і Бернард стали мандрівниками. Тіло видатного вченого і мандрівника, видавця і публіциста Яна Потоцького було поховано 1 січня 1816 року (20 грудня 1815 г.) при вході в костел в його рідному Пикові. На честь дослідника названа група з 19 островів у Жовтому морі, в затоці Ліао-Тунг – архіпелаг Потоцького.

Сергій Громенко,
кандидат історичних наук, спеціально для ASPI