"Чорнобильці стільки не живуть": історія ліквідатора

33 роки тому на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС стався вибух, який повністю зруйнував реактор. За різними даними, під час ліквідації наслідків аварії у 1986-1987 роках на території АЕС та місцевості, що прилягає до неї, було задіяно від 200 до 900 тисяч осіб.

Журналістці АСПІ вдалося поспілкуватися з одним із ліквідаторів чорнобильської трагедії.

Олександр Семибратов один із ліквідаторів на Чорнобильській АЕС. У 1986 році він без вагань поїхав боротися із невидимим ворогом та пишається тим, що зміг допомогти людям. Через 28 років він добровільно пішов на фронт знову боротися із ворогом, проте вже із цілком реальним.

До 1986-го року я працював на будівництві, не так давно одружився. На той період моїй першій донечці було лише чотири місяці. Зі скупих повідомлень, бо ж радянська влада намагалась приховати від людей всю інформацію про аварію, ми дізнались, що був вибух на Чорнобильській АЕС. Більше інформації стало відомо саме із закордонних засобів масової інформації. Із відомостей від знайомих людей, які працювали в атомній енергетиці, я зрозумів відразу, що все серйозно.

А в кінці травня о 4 ранку мені принесли повістку і вже о 6 годині я був на зборному пункті. Таких як я було багато. Хоча на мою думку, така значна кількість людей була зайвою. Тодішня влада діяла на арапа (абияк, без належної підготовки, обманюючи — ред.).

Я був приписаний до Лубенської 25-ї дивізії. Тому мене відправили під Лубни. Переодягнули у військові форму і на відкритих вантажних автомобілях відвезли в зону Чорнобиля. Водночас до ліквідації аварії було залучено "цвіт" репродуктивної частини населення: серед нас загалом були чоловіки від 20 до 45 років. Знаю навіть двох хлопців, які на той період тільки повернулися з Афганістану і відразу їх відправили на Чорнобиль.
Кілька разів наше місце розташування змінювали. Приїжджали генерали, все мало бути "під шнурок" (рівно, правильно — ред.), хоча вже вся земля була заражена радіацією.

Ми обгороджували тридцятикілометрову зону, Прип'ять та працювали безпосередньо на самій станції.

Мені було цікаво подивитись на невидимого ворога, тому не втримався: це було всього кілька секунд, але я заглядав у руїни енергоблоки, що вибухнув. Ми чистили станцію від графіту та інших уламків у респіраторах та фартухах, але це було не дуже зручно, тому одяг був відкритий. Потім чистили й приміщення станції. Мили й будинки місцевого населення, вивозили усілякий хлам та закопували його.

Жив разом із іншими ліквідаторами поза зоною аварії, на території Білорусі, але на роботу нас везли у відкритих автомобілях через всю заражену територію. Весь цей пил ми вдихали із повітрям постійно. Ніхто спочатку не робив жодних замірів радіації. Не знали тоді й дозволену дозу радіації на людину. Потім до кінця літа ми або сиділи у наметах, або добровільно допомагали населенню.

​

На здоров'я кожного із нас радіація вплинула по-різному. Я займався та й нині займаюсь спортом, веду здоровий образ життя. Нині мені 60, але на стан здоров'я не скаржусь. Звичайно є типові чорнобильські захворювання, зокрема аритмія. Але зараз їх вже не помічаю. Взагалі я ніколи не звертав увагу на це та й не оформлював, як деякі, відразу після Чорнобиля (аварії на Чорнобилі — ред.) собі інвалідність. Не зважав на це й просто працював далі.

Після тих подій я повернувся у Полтаву, продовжив працювати на будівництві та інших роботах. 1987-го року народилась друга донечка. У 90-х ми, як і все населення, не жили, а виживали. Треба було ростити дітей, вчити їх.

З товаришами, які тоді теж були на Чорнобилі майже не бачуся. Частина з них вже відійшла (померла — ред.): одні через хвороби, іншим просто час вже прийшов. Багато людей просто здались, бо вважали, що алкоголь зможе врятувати від радіації. Тому починали пити. Я вважаю це слабкістю, спиртні напої від радіації не врятують. Інша справа — здоровий образ життя. Поки ти маєш імунітет, організм сам бореться з радіацією, а як тільки ослабнеш — тоді вже все...

Буває, мені кажуть, що я пішов туди, аби мати пільги. Але від самого початку не думав про них взагалі. Коли ухвалили закон про соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, нашій родині зменшили ціну на комунальні послуги. А через 18(!) років держава виділила квартиру. На санаторно-курортних лікуваннях я не був жодного разу: все часу не було на це.

На пенсію я пішов у 50 років. Працював інкасатором, мав хорошу заробітну плату, якої вистачало для життя у Полтаві. Діти виросли, отримали освіту, життя більш-менш налагодилось.
Почалась війна. У нашому місті відкрився набір до підрозділу "Азов", до якого я і долучився. На щастя, моя дружина — патріотка, мислить, як і я та підтримує мене в усьому. У вересні 2014-го я вже був на базі батальйону. Спочатку служив у автомобільній чоті. Був водієм. Мені хотілось більш динамічної служби, тому невдовзі перейшов у розвідку. Бойове хрещення було у лютому 2015-го року під час Широкинської операції, де я й отримав перше кульове поранення. Від іншого — офіційно зареєстрованого — поранення на згадку залишились три осколки, які не змогли дістати. Я завжди просився бути зі своїми на передових позиціях і мене брали. От і нині теж на фронті.

Побратими знають про те, що я брав участь у ліквідації наслідків на ЧАЕС. Деякі сміються та кажуть, що підробив посвідчення, а інші не вірять й говорять, що чорнобильці так довго не живуть (сміється). Головна біда полягає у тому, що невдовзі доведеться йти з полку: у Національній гвардії чоловіки служать тільки до 60 років.

Події 86-го року згадую не часто. Намагаюсь не озиратись в минуле та жити сьогоденням. Для мене це була своєрідна перевірка на міцність та стійкість. Була можливість сховатись, поїхати у глухе село, як робили деякі. Але у мене навіть думки такої не було. Я пишаюсь, що зміг тоді допомогти людям. Хоча для мене сама аварія на Чорнобильській АЕС — горе.

Алла Жигадло