Диктатури вміють воювати, але вони все одно програють – Залужний

Рівно 80 років тому були звільнені в'язні одного з найбільших нацистських таборів смерті – Аушвіц-Біркенау в Освенцимі. Його створив авторитарний режим людожерного диктатора, який хотів правити світом, та зрештою зазнав поразки. Але час покаже, що диктатори відроджуються, а людству не можна розслаблятися.

Ганна Арендт, німецько-американська теоретикиня політології, історикиня, одна з найважливіших мислительок XX століття, досліджуючи витоки тоталітаризму, писала: урядові структури, створені Сталіним та Гітлером, представляють "абсолютно нову форму правління", яка, ймовірно, знову з'явиться в різних інших формах у майбутньому. Вона також застерегла, сказавши, що "всі ідеології містять тоталітарні елементи".

Її слова були пророчими. Рівно за 67 років після того, як Гітлер став рейхсканцлером Німеччини, 7 травня 2000 року президентом Росії став Путін.

Я не буду описувати дві дуже схожі Олімпіади, не буду коментувати серйозне видання "Time", яке з різницею в 70 років назвало обох диктаторів людьми року. Не вдаючись до глибокого аналізу історичних і соціальних причин, що привели цих людожерів до влади, беззаперечним залишається факт, що це стало можливим завдяки формальному дозволу на це як німецького, так і російського суспільства.

За справедливою оцінкою Лариси Якубової, доктора історичних наук та члена-кореспондента НАН, формально диктаторам потрібно було саме населення, яке боїться навіть власної тіні. Неспроможність чинити опір тоталітарній диктатурі, яка відбирає у суспільства права і свободи, призводить згодом до катастрофічних наслідків.

Що ж спільного ми можемо побачити сьогодні, коли вогнище війни в центрі Європи в 21 столітті набирає все більше катастрофічних наслідків?

Доречно було б сказати, що, мабуть, запізно, лише в 2008 році, окремі дослідники у зв'язку з подіями в Грузії почали проводити аналогії між двома диктаторами. Саме тоді керівництво Росії почало холоднокровно втілювати свій план, який був уже давно заявлений у різних офіційних документах.

У 2008 році ми дізналися, що Росія має особливі права в привілейованих зонах на пострадянському просторі. Перша війна в Грузії стала заявкою на ревізію системи міжнародних відносин. Саме ця війна, якщо вдатися до аналогій, за духом нагадувала анексію Гітлером Судетської області 1938 року.

Європейські та американські лідери поринули в цілу низку інших глобальних і внутрішніх проблем, залишивши цю агресію поза увагою, в надії, що на цьому все закінчиться. І це, звісно, стало стимулом до подальших анексій "собирателя земель русских" та "реставратора СССР" Путіна.

В лютому 2010 року була проголошена нова російська військова доктрина, а в лютому 2013 року – нова зовнішньополітична концепція. У ній виразно заявлено, що Росія залишає за собою право захищати російське населення за межами своєї території.

Як повністю залежним від своїх власних психічних розладів, диктаторам конче необхідно було створити систему залежних і відданих їм людей. Так, за словами все тієї ж Ганни Арендт, саме лояльність до вождя стає головним критерієм просування по службі. Амбітні члени партії змагаються один з одним, щоб висловити свою лояльність, а навколо лідера розвивається культ особистості.

Чи не так це зараз у Росії? Чи не бачимо ми сьогодні  всемогутнього лідера? Навіть якщо він не відрізняється особливою компетентністю, і члени його найближчого оточення знають про недоліки, вони залишаються вірними йому зі страху, що без нього розвалиться вся владна структура.

Після приходу до влади, за словами Арендт, тоталітарні рухи стикаються з серйозною дилемою виконання своїх обіцянок. Вони вирішують цю проблему, вступаючи в постійну боротьбу із зовнішніми і внутрішніми ворогами, реальними або уявними, щоб мати можливість сказати, що в якомусь сенсі вони ще не набули сили, необхідної для виконання своїх обіцянок.

Тобто тоталітарні уряди повинні постійно боротися зі своїми ворогами, щоб вижити. Тобто і Гітлер, і Путін, використовували створення образу зовнішньої і внутрішньої загрози для внутрішнього користування й утримання власної безмежної влади.

Путін, як і Гітлер, довго готував країну до війни, прибирав нечисленних опонентів і створив потужну пропагандистську машину. Саме пропаганда стає чи не головною їхньою точкою опори та виправданням постійних воєн. У 1938 році Німеччина захопила Австрію, назвавши це "возз'єднанням". Як і в Криму, там було проведено псевдореферендум, щоб легітимізувати аншлюс.

Потім Гітлер анексував Судети, пояснивши це захистом прав німців, які проживають у регіоні. Чи не подібна ситуація з початком війни на Донбасі в 2014 році?

У 1939 році нацистська Німеччина вторглася до Польщі, Росія ж у лютому 2022 року розпочала повномасштабну війну в Україні. Обидва диктатори спробували представити свою агресію як захист від нападу. З точки зору сучасного фюрера, існування України в її сучасних кордонах є неприпустимим, тож українська суверенна держава, як він вважає, в разі її успіху може завдати удару по геополітичній безпеці Росії. Цю версію, як і про місце, звідки готувався наступ на Білорусь, ми чуємо і сьогодні.

Звісно, нам потрібні не лише факти, що поєднують ці два режими. Нам потрібен план виживання і перемоги над диктатором. Але все ж таки, перед тим, як згадати кінець одного з них і передбачити неминучий фінал іншого, я згадаю ще про щось важливе для розуміння спорідненості двох диктатур.

Станом на січень 2025 року війна в Україні триває вже майже 11 років. При цьому фаза повномасштабної агресії вже сягнула відмітки 2 роки і 11 місяців. За масштабами втрат, залучених ресурсів і тривалістю вона, звісно, все ще залишається не найбільш смертоносною серед відомих людству війн. Проте точно посідає місце найжорстокішого акту насилля 21-го століття.

Я не обираю шлях історика. Чи був я правий, говорячи про початок Третьої світової війни – скажуть за сто років наші нащадки. Але вже сьогодні очевидно, що війна, розпочата параноїдальним, психічно хворим фюрером, має усі шанси посісти своє місце на п'єдесталі найстрашніших подій людської історії. Чи буде це саме так – залежить від того, який шлях обере Україна та все цивілізоване суспільство. Обере саме зараз, на полях битв російсько-української війни.

Наразі важко з'ясувати, в якій історичній паралелі сьогодні перебуває Путін. Очевидно лише одне – війна триває. Це не жарт, не випадковість, не помилка, не кошмарний сон. Саме по собі це нікуди не піде і не розсіється. І, як у будь-якій війні, можна виграти або програти. Чому віддати перевагу – залежить тільки від нас. У цій боротьбі з людожерним диктатором нам треба бути разом. Це – сильний ворог, на боротьбу з яким і Україна, і весь демократичний світ мають об'єднати всі сили.

Бо доки Захід продовжував боятися "червоних ліній" Путіна та читав молитву про необхідність уникнення ескалації, навколо Росії вже об'єдналися Китай, Північна Корея та Іран. Зволікання демократичних країн із наданням Україні необхідної кількості зброї призвело до того, що ситуація на полі бою змінилася. Ми увійшли в стан затяжної війни, вихід із якої ще попереду. На фронті з'явилися новітні технології, які вже стають вирішальними і змінять глобальну безпеку майбутнього.

Українці сьогодні воюють з тиранією, але чи обмежиться ця війна лише Україною – це те, чим має перейматися весь демократичний світ. І діяти!

Звісно, диктаторський режим більш пристосований до війни. Такий режим може швидко відправити мільйони людей копати окопи, виробляти снаряди і дрони. За диктатури, мабуть, ніхто не посміє ухилитися від мобілізації. Диктаторські режими вміють мобілізовувати всі ресурси на ведення війни.

Але точно (й історія це підтверджує) чого не можуть диктаторські режими – не припускатися фатальних помилок. Там, де все вирішує одна людина, немає місця для інших думок. Тому для Гітлера рішення про напад на СРСР згодом стане фатальним. Ухвалення Путіним рішення про напад на Україну в 2022 році теж стане фатальним завдяки нашим неймовірним зусиллям.

У війні з цим диктатором нам треба не просто вижити, а й усвідомити нову стратегію, мета якої не лише контроль ситуації на полі бою, а й формування системи життєстійкості країни та переходу до нових технологічних рішень.

Ця війна вже інша. Тому не просто витримка, а рішуча і своєчасна відповідь на нові виклики стануть запорукою нашої Перемоги.

Слава Україні!

Валерій Залужний для УП