Нагірний Карабах: чому Азербайджан і Вірменія воюють за скелі та передгір'я (історія конфлікту)

Назва "Карабах" (вірменською – "Арцах") походить від азербайджанських слів "гара" – чорний та "бах" – сад. Обидві країни – Вірменія та Азербайджан – вважають місцевість своїми історичними територіями.

Етнічний склад Карабаху за часів Російської імперії

Після скасування у 1822 році Карабахського ханства, його землі увійшли до складу Російської імперії. Згодом багато місцевих мусульман емігрували до Персії, з іншого боку, значна кількість вірмен з Персії та Туреччини за підтримки російської влади переселилися в недавно приєднані російські провінції. Хоча саме в Карабах, особливо Нагірний, вірмени їхали неохоче. Про що йдеться у доповідній записці російського дипломата Олександра Грибоєдова.

Тодішня статистика стверджує, що у 1810 році в Карабасі мешкало 12 тисяч родин, з них 79% мусульманських, 21% вірменських. Згодом, разом зі збільшенням населення регіону, національний склад місцевості дещо вирівнюється. Так, згідно з Всеросійським переписом населення, 1897 року на території колишнього ханства мешкало вже майже 416 тисяч осіб, з них –57% мусульман та 42% вірмен.

На фото: солдати Вірменської національної ради Карабаху

Війни за Карабах у 1918-1920

Після розпаду Російської імперії у 1917 році, Закавказьким сеймом 22 квітня 1918 року було проголошено Закавказьку демократичну федеративну республіку (ЗДФР), до складу якої увійшов й Карабах. Зазначимо, що вплив ЗДФР не поширювався на нафтопромисловий район Баку, де у листопаді 1917 року було встановлено радянську владу.

28 травня 1918 року члени мусульманської фракції сейму ухвалили рішення проголосити незалежність Азербайджану. Нова держава – Азербайджанська демократична республіка (АДР) – претендувала на території колишніх Бакинської та Єлизаветпольскої губерній Російської імперії, зокрема, на Карабах.

У відповідь вірменське населення Карабаху відмовилося визнати владу АДР. 22 липня в місті Шуша був скликаний 1-й з'їзд вірмен, який проголосив незалежність Нагірного Карабаху. Тим часом до Закавказзя, після підписання Брестського миру між Туреччиною і Радянською Росією, увійшли турецькі війська, які допомогли АДР встановити владу над Карабахом.

Після капітуляції Туреччини перед Антантою Баку був зайнятий англійськими військами. 15 січня 1919 англійське командування затвердило генерал-губернатором Карабаху призначеного азербайджанським урядом Хосров-бека Султанова. Навесні 1920 року азербайджанська влада почала роззброєння вірмен Карабаху. Проте стикнулася зі спротивом вірменських загонів.

У квітні 1920 року в Азербайджані було встановлено радянську владу. А вже у травні частини Робітничо-селянської Червоної армії разом з азербайджанськими військами зайняли територію Карабаху і Нахічевані. Вже в червні опір вірменських збройних загонів був остаточно придушений.

У 1921 році на засіданні Кавказького бюро, за участю тоді народного комісара зі справ національностей Йосипа Сталіна й глави Бюро в справі відновлення радянської влади на Північному Кавказі Серго Орджонікідзе, рішенням Сталіна Нагірний Карабах увійшов до Азербайджану на правах автономії. А у 1923 році було утворено Нагірно-Карабаську автономну область (НКАО).

На фото: азербайджанські солдати

Етнічний склад Карабаху за часів СРСР

Згідно з радянським переписом населення, 1926 року в регіоні мешкало більше 103 тисяч осіб, серед них 89% вірмен та 10% азербайджанців. Як видно, з часів царату частка вірменського населення Карабаху різко зросла. Втім у 1989 році азербайджанців побільшало до 21,5% з загальної кількості мешканців 145 тисяч (вірменів було 77%).

Радянські вірменські еліти не залишали спроб приєднати НКАО до Вірменської РСР. Особливо сильно питання загострилося, коли Сталіну не вдалося по закінченню Другої світової війни відтяти у Туреччини історичні вірменські землі. Зокрема секретар ЦК КП (б) Вірменії Григорій Арутюнов вносив на розгляд до ЦК ВКП (б) пропозицію про включення до складу Вірменської РСР Нагірно-Карабаської автономної області. Проти виступив секретар ЦК КП (б) Азербайджану Мір Джафар Аббас-огли Багіров, якого особисто підтримав Сталін.

Втім, Багіров на словах не був проти передачі до складу Вірменії НКАО (за винятком Шушінського району, населеного переважно азербайджанцями) в обмін на приєднання до Азербайджану Азизбековського, Ведінського і Карабагдарського районів ВРСР, так само з домінуючим азербайджанським населенням. Але такий розмін був неприйнятний для керівництва вірменської республіки.

Кілька спроб піднімати питання Нагірного Карабаху знову робилися в 1960-1970-і роки. А у 1979 році, коли частка азербайджанського населення сягнула 23%, Єреван звинуватив Баку в намірі взагалі витіснити вірмен з Нагірного Карабаху. Проте, дослідники бачили у відносній зміні етнічної картини регіону лише соціальні причини. У азербайджанців спостерігався більш високий природний приріст, порівняно з вірменами. Плюс мусульманське сільське населення набагато менше мігрувало в міста.

На фото: патрулювання Нагірного Карабаху (1989 рік)

Передумови нової війни

Епоха перебудови, прискорення, демократизації та гласності, розпочата в СРСР при генсеку Михайлові Горбачові, посилила відцентрові процеси на національних околицях держави. У 1987 році в НКАО склали лист на ім'я Горбачова з вимогою передати Нагірний Карабах в ведення Єревану. Протягом року таких звернень на адресу центрального радянського керівництва було зроблено чимало. Баку звинувачували в спеціальному збереженні економічної відсталості регіону, створенні перешкод для культурних зв'язків між Вірменією і НКАО.

В Єревані проходять численні мітинги, де серед інших звучать вимоги про передачу Нагірного Карабаху. Активісти створюють "Комітет Карабах" на чолі з неформальним лідером – співробітником Інституту економіки Держплану Вірменської РСР Ігорем Мурадяном. Він встановив зв'язку з видними вірменськими вченими в Москві, близькими до Горбачова. А з 1988 року ідею возз'єднання Нагірного Карабаху з Вірменською РСР початку педалювати газета "Радянський Карабах" – друкований орган Нагірно-Карабаського обкому КП Азербайджану і Ради народних депутатів НКАО.

В кінці 1980-х років Азербайджан, на думку багатьох дослідників, залишався однією з найконсервативніших республік СРСР. Тому навіть після розпаду Союзу політичне керівництво республіки зберегло владу аж до 1992 року. З іншого боку, Баку спробувало вирішити питання звичними з радянських часів командно-адміністративними методами, що в новій реальності розпаду імперії вже працювало погано. В результаті, згасити невдоволення активної частини вірмен в Нагірному Карабасі не вдалося. Що привело до дзеркальних мітингів в Азербайджані, масовому невдоволенню і заворушень.

Війна 1992-1994 років

За повідомленнями вірменської сторони, за сприяння азербайджанської влади, в Баку, Сумгаїті та Кіровобаді почали вбивати та виганяти вірменів. За інформацією азербайджанської сторони, у Вірменії почали переслідувати мусульман. Так, з республіки було вигнано понад 250 тисяч людей.

А у грудні 1989 Верховна Рада Вірменської РСР ухвалила постанову про возз'єднання з НКАО. За тодішніми нормами, це рішення було незаконним – на це потрібна була згода Азербайджану. Настав час втрутитися центральній владі, і в січні 1990 року Верховна Рада СРСР оголосила в Нагірному Карабасі надзвичайний стан. В період з квітня по травень 1991 року Азербайджан провів у регіоні операцію "Кільце". Силами республіканських підрозділів внутрішніх справ з області переселили 24 вірменських села. Намагання союзної міліції нейтралізувати конфлікт закінчилися разом з розпадом СРСР у серпні 1991 року.

Тоді ж Азербайджан оголосив незалежність, а вже у листопаді парламент республіки просто ліквідував Нагірно-Карабаську автономну область. У відповідь в Нагірному Карабасі провели референдум, внаслідок якого оголосили створення незалежної Нагірно-Карабаської Республіки. Яка, до речі, досі невизнана навіть Вірменією.

Повномасштабна війна почалася у 1992 році. За весь час бойових дій вбито понад 25 тисяч людей з обох боків лінії фронту, сотні тисяч стали біженцями. Азербайджан звинувачує Вірменію у Ходжалінському геноциді, коли від рук військових загинуло близько 160 мирних азербайджанців, тисячі пропали безвісти, а само місто Ходжали було зруйновано. Протягом 1993 року Радбез ООН ухвалила чотири резолюції з вимогою вивести вірменські війська з азербайджанських територій. А 12 травня 1994 року Вірменія і Азербайджан підписали договір про припинення вогню, який донедавна й діяв.

Наразі Нагірний Карабах – територія Азербайджану, що перебуває під контролем Вірменії. При цьому в результаті війни Єреван контролює захоплені території Азербайджану, що межують з його кордонами. І вони значно більші за розмірами колишньої НКАО. Адже під час війни Вірменія зайняла вісім районів навколо Нагірного Карабаху: Агдамський, Джебраїльський, Зангеланський, Кельбаджарський, Кубатлинський, Лачинський, Фізулінський та Шушинський.

Загострення 2014-2020 років

Попри перемир'я, періодичні сутички біля Нагірного Карабаху тривали й у наступні роки. У 2014 році там було збито вірменський гвинтокрил МІ-24. У 2016 році Міноборони Вірменії повідомило про наступ армії Азербайджану з застосуванням танків та артилерії на Нагірний Карабах. Бої точилися три доби. Великі зіткнення відбулися також 2018-му та у липні 2020 року.

Останнє за часом загострення трапилося 27 вересня 2020 року. Причому у початку бойових дій Баку та Єреван звинувачують одне одного. Наразі азербайджанці повідомляють, що вірмени втратили понад пів тисячі осіб убитими і пораненими, знищено 22 бронемашини, 18 безпілотних апаратів, 8 артилерійських установок, 15 ЗРК "Оса" та три склади з боєприпасами. Вірмени розповідають про знищення 200 осіб, 33 танків та БМП, 27 безпілотників та 4 гвинтокрилів. Крім того, захоплено 11 одиниць азербайджанської бронетехніки з боєкомплектами. Обидві країни оголосили воєнний стан та мобілізацію.

Вірменський прем’єр Нікол Пашинян заявив про участь у бойових діях на боці Азербайджану 3-4 тисяч найманців з Сирії, а також використання турецької військової авіації в конфлікті. Президент Азербайджану Ільхам Алієв назвав всі ці твердження брехнею. "У нас 10 мільйонів населення, а отже величезний мобілізаційний резерв. Проти двохмільйонної Вірменії ми якось впораємося власноруч", – заявив Алієв.

Міжнародна підтримка

Стратегічний союзник Вірменії в регіоні – Росія. Хоча РФ не гребувала продавати озброєння й Азербайджану. Росія є головною державою Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ, Ташкентський договір), куди також входять Вірменія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан. У вірменському місті Ґюмрі, за 126 кілометрів на північ від Єревану, розташована 102-га військова база РФ. Це найбільший російський військовий об'єкт в Закавказзі взагалі. Поки заяви Москви щодо військового загострення на Кавказі досить мляві та обережні.

Куди різкіше підтримала свого союзника Туреччина. Президент країни Реджеп Ердоган заявив, що Вірменія є окупантом азербайджанських територій, і вона має повернути Нагірний Карабах. На боці Баку виступив ще один традиційний союзник Азербайджану – ядерна держава Пакистан. Взагалі Пакистан є єдиною в світі країною, яка так і не визнала незалежність Вірменії саме через ситуацію у Нагірному Карабасі. Країна не визнає також турецький геноцид вірмен 1915 року, проте визнає Ходжалінську різанину 1992 року.

Україна, за словами міністра зовнішніх справ Дмитра Кулеби, "послідовно підтримує територіальну цілісність Азербайджану, так само, як Азербайджан підтримував нашу територіальну цілісність у міжнародно визнаних кордонах, і цей принцип залишається для нас абсолютно незмінним". Дійсно, у 2014 році Вірменія визнала Крим територією Російської Федерації, а Азербайджан – ні.

На фото: азербайджанські і вірменські демонстранти перед будівлею Генерального консульства Азербайджану в Лос-Анджелесі 21 липня 2020 року.